Дві культури - Олександр Боргардт
Так от, їхній кореспондент і питається тов. Сталіна І. В., — а що він думає про висловлювання якогось там їхнього, але російського за походженням, хіба авіаконструктора, — такого собі Сєвєрского. А той, як раз напередодні — щось там про нас сказав, відгукнувся. Радше — погано. Тоді про нас мало хто добре відгукувався. Хібащо відчайдушний чемпіон брехні Бернард Шов, або любекський міщанин Томас Манн, що так нічого й не розумівся на комунізмі.
А тов. Сталін І. В. у відповідь змахнув злегка своєю трубкою, та й каже: “А я такого конструктора — Сєвєрского, нє знаю”.
Ця нечекана відповідь викликала різні пересуди; у нас і в них. У їх, відповідно згаданому розумові, іронії взагалі не сприймають, а як дотеп, то треба так і писати (в дужках). Бо можуть і всерйоз сприйняти.
Цей приклад має пряме відношення до справи.
Дійсно, придивимося, скажімо, до російського літературознавства, — ким тільки воно не займалось! Вивчало творчість Драйзера, але не Ловекрафта, Шова але не Елліота, показуючи стислу систему й у свавіллі. Але ніколи, чи майже ніколи не буде вивчати українського письменника або поета (хіба що — вже гранично совєцького). Бо не можна робити реклами ворогові. Та ще, щоб потім можна було б сказати, наслідучи тов. Сталіна І. В., — а ми такого письменника Н. (або поета)не знаємо. А як уже такий Н. є невідомий самій “вєлікой русской культурє”, — так чого ж він після цього, вибачайте, вартий?
Ось так працює у “великій російській культурі” описаний “ефєкт Сталіна–Сєвєрского”…
Відмінно спрацьовує це й тут, у цій праці, коли ми порівнюємо досягнення російської та української культури. Тому що будь–який український читач знає всіх російських письменників та поетів, які є чогось варті. Не тому, навіть, що йому їх вбивали до голови, а просто, як людина культурна. А от, росіянину, коли йдеться про українських письменників та поетів — треба наводити й короткої біографії, і що зробив. І — все одно — мало. Бо їх іще не завадило б читати…
Ну, зовсім, як з мовами в Україні — російську знає кожний українець, а от української — жоден росіянин не знає. Тому що не хоче знати. Вживається цей ефект і з метою самоочищення російського культурного гето, щоб у ньому всілякий небажаний мотлох не заводився. Це ще раз нагадує нам, що “сєкта скопцов”, — то явище специфічно російське, в інших країнах — невідоме.
Обмежимось одним прикладом, можна назбирати й іще, було б бажання. Був такий російський письменник Гамалііл Гантімуров (1850–1920), евенк, що писав російською мовою. Він прожив довге, як на евенка, життя, написав і чимало книг. Були там і романи, і записи про мандрівки, котрих у цієї людини, цікавської та освіченої, — теж було немало (“Дневники”). Але, — де все це? — хто знає про нього?
Ніхто. Тому що в російському культурному гетті він — постать не бажана. Там ще терплять білорусів та малоросів, видаючи їх за росіян, але якийсь там евенк! — змилуйтеся…
Як бачимо, російська культура поводить себе не гірше від імперського окупанта: що награбував, що присвоїв, а що небажане, що присвоїти не можна — знищив. Сумна картина…
* * *Росія традиційно бідна філософією та філософами. Ні стан рабовласника, ні стан раба — до філософських роздумів не схиляють. Та й яка там взагалі філософія, коли — головним чином, всім “нє до жіру, бить би жіву”… Тому ХУІІІ ст,, відносно благополучна доба філософії французької Просвіти, — проходить мимо Росії. Інтерес до філософії оживає з розповсюдженням освіти, хоч і постійною перепоною для розуміння європейської філософії, як древньої класичної, так і нової,є мітотворче та дологічне мислення. Щоправда, з реформою освіти граф Д. Толстой вводить викладання логіки, хоч важко оцінити, наскільки воно є ефективне. З цим співпадає й поява в суспільстві, в проміжку поміж рабами та рабовласниками, — тоненького прошарку освітянців із разночинного люмпенства, — прообраз майбутньої російської інтелігенції. З’ являється й інтерес до філософії.
П. Я. Чаадаєв (1794–1856) не був ні дисідентом, ні філософом, а його “Філософичєскиє пісьма” є не більше, ніж листи (хоча — й філософічні). Він не пропонує жодної філософської системи, але робить низку геніальних прозрінь. Не можна віднести до філософів ні К. А. Лєонтьєва (1831–1891), ні В. С. Соловйова (1853–1900). Вони вже й прозрінь не робили, хоча обидва були, нема сумніву, ідеологами. А філософами не були, не зважаючи на вагомий вклад до ідеології російського тоталітаризму та расизму.
Коли з 1917 року утвердився при владі терорист кримінальної нечаївської школи, який і сам погравав у марксистську філософію, для неї створилася атмосфера повного та конечного сприяння. Але — дивно, — аж нічого примітного вона нам не полишила. Вона не була, навіть, в стані пробудити справжній інтерес до філософії, хоча філософи вироблялися поточно, випускалися цілими факультетами та інститутами. Російські філософи–марксисти були ще більш сірими та духовно вбогими, ніж їх немарксистські попередники.
Щоправда, з початку ХХ ст. розквітає талант Д. Мережковського (1866–1941) та М. Бердяїва (1874–1948); обидва українці, вигнані згодом до еміграції симбірським ліліпутом, — вони якось виправляють репутацію російської філософії. Стимульований ними інтерес до цієї науки — спонукує вести пошуки й у минулому, які призводять до блискучого винику: відкривається, нарешті, хто ж був “пєрвим русскім філософом”.
До епохального відкриття приходить такий собі В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив по собі статтю в журналі “Вопросы философии и психологии”, N 107 11, 1911, — “Жизнь и личность Григория Сковороды”. Рік пізніше він видає й невеличку книжку про Г. Сковороду (1722–1794).
Він не був першим, і перед ним існувала розлегла література про великого філософа, але це була, переважно, українська література. Деталічна бїографія була складена та видана ще по свіжій пам’яті, учнем та другом Сковороди — М. Ковалиньським. Було видано, так само в Україні, біографію вченого пера Гесса де Кальве (1817). На них іноді посилається В. Ф. Ерн.
Коли 1894 року
