Дві культури - Олександр Боргардт

Таке, слід гадати, — є досить очевидне.

Наша, українська культура, хоч і розвивалася якийсь час під гнітом російської, та не без її розтліваючого впливу, — в значному ступені спромоглася уникнути всього цього, повторивши, загалом, нормальний шлях розвитку нормальної європейської культури.

До того спричинилися принаймні дві сприятливі обставини.

По–перше, первісні демократизм та толерантність українського сільського суспільства, які прослідковуються на тлі тисячоліть, від самих початків нашої древньої історії.

По–друге, це солідний вік нашої культури, котра була древньою, зрілою та розвиненою культурою ще тоді, коли не існувало жодної там Росії. Тому що не українська культура та українська мова пішли бути від російських, як то пнуться нас переконати покоління завідомих брехунів, російських вчених шахраїв від історії, а — як раз навпаки. Російська культура, в старішій своїй частині, є дочірньою по відношенню до української. Хоча — підкреслимо: гордитися тут — нам нема чим. Радше — навпаки: шкодувати…

Без інтелектуального потенциалу України, культурної європейської країни, без її допомоги та сприяння, — зійшли б нанівець усі просвітницькі афери Петра І, та Росія й досі перебувала б десь на рівні Івана ІУ. Тому що не купа європейських покидьків, запрошених до Росії Петром — перемінила та освітила її, а тисячі не відмічених (а іноді й відмічених) історією українських інтелігентів, що безкорисливо прийшли на допомогу Росії. Зацікавлених в тому, щоб мати поруч з Україною більш–менш цивілізованого сусіда. Не полінуємося ще раз навести стриману оцінку Н. Костомарова:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

Все це обернулося, однак, нещадним пограбуванням нашої культури, так само, як і намаганнями її знищити, які продовжуються й досі.

Щоправда, незважаючи на це, картина сьогоднішньої російської культури — не втішає. Вона, як і російське суспільство, яке давно себе вичерпало — ледь жевріє, ось — ось остаточно визіхає духа.

Останні реальні її досягнення, це далека перспектива часів до Першої світової, або — принаймні — часів єміграції (І. Бунін, В. Набоков). Совєцький період полишив тільки гору культурного сміття, гною, — відмінного від звичайного тим, що й на жодне добриво не придатний.

Постсовєцький період російської літератури обдарував нас алєшковскімі, лімоновимі, кунінимі та сорокінимі, — вже чистою антилітературою. Вона являє лише вужчий інтерес для культурологів, як приклад намагань вже книжкового розвитку фольклорної культури російського “матєрка”. А також, природно, кінцевого розкладу в суспільстві будь — яких моральних цінностей.

До того була пройдена довга історія.

Як сама Росія набула репутацію світової держави шляхом агресії, геноциду та брехливої тотальної пропаганди, так само російська культура набула свою репутацію “вєлікой” (для профанів, ясна річ), — ніяк не чесним шляхлм.

Зараз все це разом, агресивна імперія з її агресивною культурою, повноправно існують у світі, хоча й тут є слабий пункт: “Чтобы заставить себя заметить, нам пришлось растянуться от Берингова пролива до Одера”, — як помітив іще П. Чаадаєв. Крокуючи при цьому по горах людських черепів, як оті — на картині В. Верещагіна. Ніщо, простягнуте на десятки тисяч кілометрів.

Але, є в цього претензійного велетня й своя ахілесова п’ята. Він не виносить звичайної та банальної правди, та — чим далі — тим більше. Правда — будь — яка, оце й є саме те, що з самого початку протипоказане цій історії, цій культурі.

Ось тому, будь — яке розповсюдження правди про них, — смертельне для її репутації. Ось тому й потрібно її розповсюджувати. Всіма засобами. Щоб ніхто та ніколи не думав на майбутнє, що на висоти слави можна вибратись не самовідданим трудом на благо людства, але — нахабством, пропагандивною брехнею та обманом.

Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як останній у вільній конкуренції вмить витіснює будь — яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей, — неминуче витисне або знищить інші культури.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, нема чому — поготів, у неї вчитися сьогодні, — нічого доброго та здорового набути немислимо. Контакти з нею можуть лише утверджувати в суспільній, громадській думці все те, що ми не раз перераховували вище, те, чого здоровій культурі треба страхатися та уникати.

Та й взагалі, для сучасності кінця ХХ ст. вона має лише вузький, фахово — культурологічний інтерес. Як найбільш розвинена культура рабовласницького суспільства, з усіх відомих у світі.

Як народжена рабовласницьким суспільством вона відіграла свою ролю в господарстві імперії, але — чи мислимі імперії в ХХІ сторіччі, до якого ми йдемо?

Будемо сподіватись, що ні — немислимі.

Російська культура, як ми це показали, є — плоть від плоті, — продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму та расизму. Вона є соціально небезпечною для будь — якого демократичного суспільства.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури — нема чому й сьогодні, — підкреслимо це ще раз. Але, розуми наших людей, нашого народу були за минулий час грунтовно запаскуджені “досягненнями” цієї культури. Слід би сказати, радше, — антикультури. Тому, без очистки від цього не мислиться можливим жодне національне відродження, це — природна річ. Звідси конче необхідно:

a/ Звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу, європейську, українську культуру, частину людської культури.

b/ Очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від всього того, що було за колоніальних часів привнесено до неї мовою російською: як стихійно, так і внаслідок примусу.

c/ Всіма засобами доводити до відома зацікавлених осіб оцінку минулого цієї культури, справжньої історії цієї культури, та країни що її породила. З тим, щоб почасти сприяти її поверненню на здорові шляхи розвитку. Якщо це ще є можливе, ясна річ.

Таким чином, спірне та може дебатуватись питання про те, чи необхідна нашій країні якась там українізація. Але