Дві культури - Олександр Боргардт

Нагадаємо, на заключения, що сьогодні українців в Україні — рівно стільки, скільки було 1913 року. Це — прямий наслідок російської діяльності, запопадливої та ретельної, цілком заснованої на братській любові та братській слов’ янській єдності. Коротше кажучи — зросійщення та геноциду.

Чимало історичних злочинів знає не так вже й довга історія імперії. Але, визначальним змістом, становим хребтом цієї злочинної історії, — була майже трьохвічна війна проти завойованої та не підкореної України. Про першу світову війну, як битву Росії за українську Галичину, пишуть і професійні західні історики. Процитуємо рядки з доповіді Ланселота Лавтона “Україна: найбільша проблема Європи”, оприлюдненої на засіданні Ближньо- та Середньо-Східного історичного товариства. Він твердить недвозначно, що:

Ліберальне ставлення Австрії до українців не подобалось Росії та тертя на цьому грунті стали одною з головних причин Великої війни (1 лютого 1939).

Поразка в Першій світовій, а потім і у Польській війні 1921 — стала переломом у цій великій війні проти України. Росії не дістало сил поставити крапку в цій війні з Україною — задушити національний рух в Галичині. Ось тому ми ще й живі.

Третьої російської окупації, третього “братского”, “славянского” чи як там іще — “воссоєдінєнія” — нам не пережити. Після нього стане реальністю давня російська мрія, — жодних українців в Україні більше не буде.

Не забувайте про це!

Отже, ми виконали програму, поставлену на початку; роздивились дещо пильніше, як “слівшись с єдінокровной єй Россією, Малороссія отворіла к сєбє двєрь цівілізації…”

В ході цього пильного розгляду виявилося, що у господіна Бєлінского (та хіба тільки у нього) — що не слово, то брехня. Бо через ту “двєрь” — відчинену шляхом вламання, — прийшли: агресія, грабунок, геноцид, нищення культури та загальне невігластво.

Чи не знав В. Бєлінскій, що з XVIII ст. по XIX, кількість шкіл в Україні, приєднаній до “єдінокровной” Росії — не зростала, а зменшувалася? Чи не знав, що його “вєлікій рєформатор” був невігласним хамським мурлом, звичайним катом? Як не знав, то принаймні міг узнати без великого труду.

Таким чином, корифеї цієї культури — не вичерпуються невігласами та брехунами. Бувають і свідомі пройдисвіти.

Виникає слушне запитання, а чого вона взагалі може бути варта, подібна культура?

Что, если русская идея — это русское безумие?

Імперське нелюдське нехтування іншими — не слід би культивувати з самого початку, насамперед тому, що воно не менш легко переноситься на власних людей, на себе.

Первинний підхід до всіх інших — “нє нашіх” — як до законної здобичі, рабів, — був згодом, коли були випродані або пораблені “нє наші” — перенесено й на “нашіх”. З тих пір росіяни — унікальний приклад поділу, на рабів та панів, — одного народу.

Гребування та нехтування культурами інших народів, — із неухильністю відгукується й нехтуванням власної, та за числом варварськи знищених власних же культурних пам’ятників — Росія також утримує своєрідний рекорд.

Нехтування живими — поготів, породжує й нехтування мертвими, — “мєртвих нам нє крєсіті” — напівпрезирливво казали про них на святій Русі. Маючи на увазі, правдоподібно, що з них вже нема чого взяти: ні продати, ані жодної іншої користі не витиснути.

Вище, в розділі “Сила слабих” ми наводили опінію В. Калугіна про те, що на Русі (північній, ясна річ!) невідома кривава помста (і навіть — чому). Але, це випливає з попереднього, — що там оті мертві, як з них і взяти нема чого? Навіщо вони? А ризикувати життям без “пользи”, заради ідеї… Це не для них.

Нехтування мертвими — одна з домінант російського життя. Ніде на світі нема таких занедбаних цвинтарів, як у Росії, а її лісами й досі валяються не поховані з війни російські кістки.

В тому — першому Римі, — було не так.

Коли 9 р. н. е. Армін та його германи вирізали в Тевтобургському лісі три римських легіони, — в Римі настав великий траур, національна скорбота. Не так з причини катастрофічної втрати (11% арміі!), як тому, що вбиті лежали здобиччю хижаків — непоховані. Пройшов час, та вже по смерті Августа германи задовольнили римські прохання та допустили до Тевтобургу похоронної команди, яка й віддала останній борг палим римським легіонам.

Отже, “трєтій Рім”, це вже далеко не перший.

З другого боку, великий Гегель зауважив, що ідея навіщує світ двічі, тричі, та неймовірно при цьому девальвується. Якщо її перше пришестя було трагедією, то друге стане фарсом.

З цієї точки зору великий Рим був справжньою трагедією народів, та якби воно не Аларіх та Аттіла… Фарсом була, без жодного сумніву, Візантія — другий Рим. Але, що ж сказати тоді про “трєтій Рім”? — не передбачений і самим великим Гегелем? Виявляється, тому що возомнили себе “трєтьїм Рімом”, нема й назви у світі, бо що ж іще може йти з а фарсом? — хібащо фарс у квадраті?..

Але, придивимось до них далі.

Гребування та його вислід — нищення, не оминає ні малих, ні великих. Різниця лише в тому, що про великих, часом, стає відомим.

Відмітимо, що Вітчизняна війна 1812 та її пам’ятники якось не відкидалися навіть більшовиками, війна була начебто “справєдлівой”, але… Присвячений їй храм Христа Спасителя, — знесли, висадивши до повітря. Стояло щось там і на Бородінскому полі, але його головною прикметою була чи не могила Петра Багратіона, — він заповів поховати себе саме там. Його волі й було достеменно виконано. Генерал Багратіон був урочисто похований, при всіх орденах та при шпазі; рясно прикрашеній золотом та дорогоцінними каменями.

Пролежавши за старого режиму