Дві культури - Олександр Боргардт
Коли та як припинили свого існування склеп та могила, — ніхто не знає. Прогледіли якось. Вважається, це сталося десь між 1932 та 1938. Напевно так воно й було, тому що часи були — надто відповідальні. В Росії в цей час були неймовірно зайняті, спочатку виморюючи голодом непокірних українців, які насмілилися у себе в Україні вчинити українізацію, а потім знищуючи всіх останніх ворогів власного народу. Самі судіть, чи до покійних царських генералів тоді було?
Не до Багратіона було й у війну, хоча тов. Сталін І. В. вельми поважав свого померлого співвітчизника, не заперечував би й появі в своєму доблесному військові нових багратіонів. Сприяла тому також і його стратегія, заснована на “особом путі Россіі”. Якщо коротко, то її зміст та своєрідність можна викласти в наступних положеннях:
1. Якщо у німців відбірні частини (“Ваффен СС”) завжди у відповідальних випадках наступали першими, то у росіян відбірні частини (ЧОН) “заград отряди”) - йшли позаду. Наці ливши тим, що наступали, — багнети у спину.
2. Якщо німці перевозили своїх солдатів тільки в пасажирських потягах (та вагонах), то російських возили тільки в товарних.
Пригадавши іще те, що німецькі солдати милися в кілька разів частіше, — ми в стані зрозуміти до кінця, в чому є головиі секрети совєцької “наукі побєждать”. Але, повернемося до нашого Багратіона.
Минуло “вєлікоє дєсятілєтіє”, “застой”, а зайнятися Багратіоном все не було часу. Згадали — не повірите, — аж у “пєрєстройку”. Та й те, власне, тільки тому, що наближалося 175–річчя Вітчизняної, кругла дата. Пригадали, озирнулися, а його й немає! — як не було. Що це за прикрість, дійсно: “било і нетуті”…
А було не те, щоб надто, але й не так вже й мало. Була труна, потрійна: всередині дубова, зовні — свинцева, і все це в кам’яному саркофазі. А навкруги — ще й кам’яний склеп. не так, щоб великий, але й не маленький: генеральський.
Офіційний акт “Архитектурно–археологических раскопок склепа П. И. Багратиона” був складений 1986 р. та константувал насгупне. Склеп був зрівняний з землею. Потрійної труни чи там саркофагу, викрито не було, як не знайшлося слідів зброї, золота, орденів чи самого померлого. Те, що знайшли в купі сміття, — ретельно перераховане:
1. Две из шести, железные ручки, характерные для декоративного убранства саркофагов начала 19 ст., которые обычно накладывались на декоративные басмы из желтого или белого металла.
По остаткам досок от саркофага угадываются детали их декоративной профилировки.
2. Обрывок тонкого листового металла с краями, загнутыми "рамочкой", напоминающий металическую рамку от небольшой иконы, вероятно имевшейся раньше в склепе.
3. В четырех случаях встречены фрагменты ременной кожи, плетенных "под канитель"ленточек и бахромы эполет.
4. В нескольких случаях обрывки ткани напоминают мундирное сукно.
5. Кроме перечисленного обнаружены три медные со следами позолоты мундирные пуговицы диаметром 15–17 мм.
От і все, всього й полишили співвітчизники від героя Вітчизняної; одвічно благодарні російські нащадки. Більш за все зворушує, певно, заключення акту:
Комиссия считает, что все выше перечисленные остеологические остатки, равно как и фрагменты деревянных частей саркофага, обрывки тканей должны квалифицироваться как прах покойного, а потому помещены в новый саркофаг, изготовленный по имеющимся историческим аналогам.
Якщо ви звернули уваги, ніде, в жодному з наведених пунктів заключення, про жодні “остєологічєскіє остаткі” або простіше — кістки, — і словом не пригадується. Знайдено просто трохи різного сміття, який віднині й має іменуватися “прах покійного”. Одне слово, знову — російське — “как захотім, так і сдєлаєм”.
В Україні все це гребування в послабленому ступені теж є, викриваючи помітний градіент, спрямований з північного сходу на південний захід. Відповідно до терміну та міцності російської окупації.
Саме відношення до смерті в Україні — діаметрально протилежне. Та й не була б вона Україною, хоч у чомусь зійшовшись із Росією.
Це видно, як завжди, вже в скарбниці національного характеру — мові. Українське слово “домовина”, яке позначує труну, повертає нас до часів нашої кимерійської зрубної культури (більше 3000 років тому). Коли поховання вважалося за вічний дім померлого та відповідно виконувалося. Слово “труна”, семантично більш вузьке, — є більш пізнього походження. Воно, як і багацько українськиє слів, зіходить до готського truna — ящик, рундук (пор. trunk — шв. або Truhe — нім.). Труна була, можливо, й раніше, змістом домовини, її внутрішньою частиною. Слово “могила” українською мовою означає, власне, насип, пагорб, курган (поховання гурхана), споруду понад труною.
Російське слово “гроб”, взяте з української ж (від готського grab — яма), — відноситься до більш пізнього та простого обряду поховання. На моєму віці гроби еволюціонували, від солідних та добротних — до сучасних плюгавих (а часом — і до пластикових мішків).
Археологія — чи не наполовину — наука про могили минулого. З них половина (та — не гірша) є її здобиччю. А що знайдуть археологи майбутнього в наших могилах? Чи не помре внаслідок все найбільш відповідного втілення російської ідеї — й археологія?
Тому що, як за царів ховали у дубових трунах і залізничних кондукторів, то вже всемогутні члени Політбюро — собі такої розкоші дозволити не могли.
* * *Паплюження та плюндрування могил — є старою імперською професією. В міру свого проникнення на землі інших народів, вони спустошували все, що тільки могли, в тому числі — й могили. Пам’ятаєте, у спостережливого, як завжди, Т. Шевченка:
Тепер уже заходились Древности шукати У могилах…