Дві культури - Олександр Боргардт

День четвертый. Миша К. часто выходит из ямы, видимо ему становилось худо так как пошла ОРГАНИКА. Работали в темпе. Черепов было много. Коля В. едва шевелится, вероятно он плохо это переносит… Жанна, Оля работают без подмен. Вечером было плохо Скату (прозвище). Всех мучит дурной запах. Эля Ч. и сегодня работает в яме, там же Жанна и Скат. Пометка психолога: Феномен психологической усталости в условиях экстремальной ситуации.

Ось так. Цікаво, а що ж тут робили “псіхологі”? — та — чи передавали до КГБ дані про “псіхологіческі устойчівих”? — з метою іх подальшого, вже службового використання?

Пригадується словесна блювотина тих самих совєцьких “психологів”: “двойка прічіняєт псіхологіческую травму школьніку!”, “Долой двойкі!” А — тут? Колупання в згнилих трупах, очевидно, “нє прічіняєт”. Так, ви вгадали — звичайне дикунське дологічне мислення. Але — і не тільки.

Москва не знає сентиментів. Як у них кажуть: “Москва слєзам нє вєріт!” На те, щоб когось там “возвратіть історії”, “спасті добриє імєна” (а — чому власне? — від кого — “спасті”?), — їй абсолютно плювати. Це останній дурень розуміє. Але, з другого боку, Москва — без вигоди для себя, без задньої думки, на дурняк, — і не кихне. Без “пользи”. Так, в чому ж тут справа? Чого шукає вона для себе, займаючись подібною специфічною формою свідомого розтління молоді, нелітніх?

Чи не для того, бува, щоб із молодих років привчити до повсякденності, вульгарності масової смерті? Полегшити їм на майбутнє відправку на той світ цілих народів? Як сьогодні в Чечні? — не виключене, зовсім не виключене.

Пошукуючи корені російського гробокопальства, — відмітимо: ще одну та зовсім свіжу сторінку (чи главу? — книгу?) внесли в російську науку знущання над мертвими, природно, більшовики. Сучасні так би мовити першопрохідці російської імперської ідеї “всєчєловєческого соєдінєнія”. В Росії найбільше люблять заперечувати загальним істинам. Вони показали, що і смерть не рівняє людей. Показали, що як воно можна створити складний та розгалужений апартеід серед живих, то від цього не вберегтися й мертвим. От, читайте свідоцтво:

Недавно расстреляли профессора Б. Никольского. Имущество его и великолепную библиотеку конфисковали. Жена его сошла с ума. Остались дочь 18 лет и сын 17–ти. На днях сына потребовали во "Всевобуч" ("всеобщее военное обучение"). Он явился. Там ему сразу комисар с хохотом объявил: "А вы знаете, где тело вашего папашки? Мы его зверькам скормили!"Зверей зоологического сада, еще не подохших, кормят свежими трупами расстреляных, благо Петропавловская крепость близко, — это всем известно. Но родственникам, кажется, не объявляли раньше.

Хоча “звєрькі” в більшовиків все одно поздихали, але ближньої цілі — затероризувати живих — ленінцями досягнено. От, тільки, як там їм наплював у борщ отой нещасний професор? — узнати б…

Кинута одного разу в світ ідея, тим швидше починає жити самостійним життям, — чим вона мерзенніша. Звичай “скармлівать звєрькам” дорогих померлих — поки вони свіжі — відмінно вкорінився в Росії. Як тепер кажуть з легкої руки одного дрібного політикана епохи великого Майкла Джексона, — “процесс — пошел!” Про це у нас, у минулій країні — покійному Союзі, — стало відомо цілком випадково. Внаслідок випадку. Про який і повідомила нас московська газета “Труд” (N 291 (21515) від 18.12.1991) в статті Н.Івнєва “Лотерейный билет”.

Історія розпочинається тим, що робітниці такого собі цеху такої собі фабрики — набули вкупі 100 білетів державної лотереї. Щоб роздавши їх, коли випаде виграш, — по–совєцьки, по–шаріковські “всє подєліть”: на всіх. На долю жінки, про яку йдеться, припало три білети. Прийшовши додому вона записала числа, віддавши по одному дочці та чоловікові. За якийсь час раптово помирає чоловік та його ховають. За загальним горем позабувши про довірений йому білет.

А тут — на тобі! — розігриш наспів. Та треба ж таке, — саме на білет чоловіка й припадає великий виграш! Співробітниці страждаючої вдови насідають з усіх боків, вимагаючи якнайшвидше “всє подєліть”, а білету й немає! — нема чого ділити…

Марно обшукавши все помешкання, під грізним тиском колег, дружина іде на крайній захід: відкрити могилу чоловіка. В шаленій надії, що втрата знайдеться, може, в одній з кишень костюму. Бо інакше — що ж мають подумати люди? — що потай присвоїла все собі?

Отримати дозвіл на ексгумацію — то була не лада справа, ой як же непросто, але — допомогла зацікавлена громадскість, допомогла профспілка. Допоміг таки спраглий жаги “всє подєліть” рідний колектив. Колектив, — це вам не “частнік”, не особистість; колектив — це сила! Відрили, відкрили. Та — що б же ви думали? — а, нічого!

Так, саме так, дослівно нічого — сама земля: ні труни, ні покійного ні костюму. Нічого. Збіг, виходить, небіжчик, просто з білетом; та й труну заразом прихопив.

Справу про втечу небіжчика передали, природно, до міліції, а вони — люди досвідчені, самі знаєте. Якщо вбили когось, та невідомо хто, вони — в першу чергу, приймаються за родичів. Так воно їм простіше, розумієте? То ще там когось треба розшукувати, та від нього ще, нівроку, й потерпіти можна: злочинець, як би там не було. А родичі — ті завжди тут; завжди під рукою. Тут так само, на російський спосіб діють, зверніть уваги, не як всі: “особий путь в кріміналістікє”, так би мовити.

От і таскає слідчий вдову до свого кабінету, випитує та допитує: що та як. Як жили, чи не сварилися, бувало? Втім, що ж тут описувати — сама розповідала журналістові:

Следователь меня вызывал, расспрашивал: как к мужу при жизни относилась, да кто был на похоронах… А что я могу сказать?

Та, й дійсно, — що ж тут сказати?