Дві культури - Олександр Боргардт
Свого часу, ще за Петра І, була захоплена остаточно Східна Фінляндія — Кар’яла, що увійшла до Росії під назвою Кареліі. Потім була захоплена так само й Західна Фінляндія, але вона була під Росією усього якихось сто років, та користувалась широкою автономією, особливо культурною; отже — теж мало не чистий експерімент. Для тих, хто спробує сховатись за тезою: мовляв, Карелія завжди була відсталою та некультурною, — нагадаємо: саме там збирав іще минулого століття Еліас Льонирот (1802–1884) безсмертні руни “Калевали”; значить не дикуни, не останні.
Але, що ми маємо сьогодні, порівнюючи культурні успіхи Фінляндії та Кареліі — полноправного суб’єкта Россійской фєдєраціі? Не станемо порівнювати за університетами або театрами; чи навіть фольклорними ансамблями, певно, що й такий у Кареліі є. Порівняємо за людьми. Поставимо питання руба, — чи є в Кареліі або були такі музиканти, як Ян Сібеліус, такі письменники, як Міка Валтарі? — або, нарешті вченні — як Рольф Неванлінна? Відповідь буде одна: нема й, правдоподібно, не буде. Бо нема чогось подібного у цілій сьогоднішній Росії.
Чи не такий саме чистий експерімент маємо й на півдні, в особі колись відторгненої від Румунії невеличкої Молдови. Що дала вона світові під російським наглядом? Чи дала вона світові таких музикантів як Джордже Енеску? — або таких письменників як Мігай Емінеску або Панаіт Істраті? Чи філософа як Мірча Еліаде? — годі шукати… Колись, тисячу років тому, мадяри розсталися зі своїми етнічними родичами башкірами, які потім “добровольно вошлі в состав Россіі”. Безглуздо було би сьогодні, коли мадярськи вчені мають більше Нобелів ніж увесь покійний совецький Союз, — питатися: а чим відомі у світі башкіри? — надто давня то справа. Ліпше звернімось до проблем культурної орієнтації. Тут вже ніхто нікого не давить, але… знаходимо не менш разючі приклади. Вже згадувана Румунія, попри свою православну віру, завжди культурно орієнтувалася на Захід, зокрема — на Францію. Казали, навіть, що великий Істраті писав свої романи французькою, а вже потім перекладав на рідну румунську. Сусідня Болгарія, теж право–славна, орієнтувалася на Росію, та…
Чи можна, поклавши руку на серце, порівняти досягнення її культури з румунськими? При всій повазі до болгар, мабуть, ні. Чи дали вони світові таких людей, як Енеску Істраті або Еліаде? — або когось, як Константіне Бренкуші? Побоююся, що все ж таки ні.
Навіть порівнюючи народи з практично однаковими мовами, як от православних сербів та римо-католицьких хорватів, які ніколи не орієнтувались на Росію (марно було би писати, що є Росія для сербів), — бачимо якнайрізкіший контраст. Чи був у сербів хтось, як великий енциклопедист Руджієр Бошкович (1711–1784), або такий різьб’яр, як Іван Мештрович (1883–1962)? — далебі…
А тепер і поставимо кінцеве запитання: чи можна іще більше здискредитувати орієнтацію на цю культуру, такою ж мірою не високу, як і вторинну? Здається, що ні. Отже, підіб’ємо деякі підсумки нашому короткому порівняльному дослідженню та співставленню двох культур. Воно дозволяє ствердити наступне.
Російська культура розвивалася на міцній та хибній основі работоргового суспільства, де до відносно недавнього часу (якихось півтори сотні років тому) людину можна було за певну суму купити та продати. Ця основа визначала її від’ємні, в будь–якому сенсі, характерні риси; це:
1. Агресивність по відношенню до інших народів та культур.
2. Расизм та ксенофобія, котрі — навіть свідомо пригнічувані, — завжди дадуть знати про себе.
3. Егоцентризм, особистий та колективний, та самозадоволення та самомилування, які з нього витікають; непомірні заздрісність, брехливість та лицемірство.
4. Легке відношення до істини (знову — брехливість та лицемірство), волюнтаризм, особистий та колективний.
5. Постійний дуалізм раба та пана. Коливальний режим поміж двома взаємно виключаючими станами психіки.
Ніде не зустрінете ви такого зверхницького нахабства до інших, ніде не зустрінете ви більш вільного поводження з істиною, такої поверховості, невігластва та звичайної неохайності у поводженні з фактами та поняттями.
6. Відсутність міри та “бєспрєдєл” в усьому, крім чогось доброго, ясна річ.
7. Незмінну схильність та неуміння (та небажання) відрізняти суп від помиїв.
До цього можна додати недолік, так би мовити, методологічний. Про нього вже почасти згадувано вище. Ця культура, що стоїть осібно в Європі, зберегла в собі в дівочій недоторканості, — первісне, дологічне мислення, більш менш давно пережите європейськими культурами. Саме це є досить важливе.
Ніде у світі не існує сьогодні такого розлеглого заповідника древнього, дологічного мислення.
Зауважимо, що деякі з цих рис можна прослідкувати й по інших культурах, і не рабовласницьких за походженням, повністю від них — можливо, ніхто не вільний. Але, в інших культурах вони не набувають домінуючого значення, вони не є аж так яскравими та не кидаються у вічі, — не є визначальними. Ось, у цьому й вся справа.
Культура ця має ще й зловісну рису герметичності. Ми вже десь вживали були для неї терміну — “культурне гетто”. Так — от, вона як лабіринт або як гетто: до неї легко зайти, потрапити, але важко з неї вибратись. З одного боку, вона своею простотою та невибагливістю розлінює та відучує розум від думки; з другого, — заражує ксенофобією. Потрібно мати сильний розум та велику любов до знання, щоб вибратися з її огорож.
І — ще одне.
Мало самої культури, як такої. є до останнього важливе: на чому, на якій ментальності народу, на яких його цінностях вона побудована? Як немислиме побудувати щось солідне на болоті або піску, так само неможливо будувати культуру на зіпсованій етиці або невідповідній соціальній основі. Це — чиста утопія. Рано чи пізно — все почне валитись. Що би ви там не набудували.
Практика розповсюдження цієї культури по теренах, що дорівнюють 1/6 поверхні земної кулі (а це — немало!), дає змогу зробити повчальні висновки. Вона показала, ця практика, що подібний процес незмінно супроводжується:
1. Знищенням будь–яких інших культур. Це — обов’язкова частина цілого, віддзеркалення загальної агресивності народу та його імперії.
2. Не розповсюдженням інформації та просвіти,
