Дві культури - Олександр Боргардт
В західному Сибіру артілі російських “бугровщіков” хутко розграбували всі скитьські могили, перетоплюючи золоті прекраси. Кілька таких, випадково вилучених предметів (“коллєкція Пєтра І”), — становлять гордість Ермітажу. Їх могло б бути в тисячу разів більше, але… У двоногої худоби, як і звичайної, не буває — як відомо, ні етичних ні естетичних понять.
В Минусинській котлині існувала колись висока цивілізація, котра підтримувала відносини з Китаєм. Від неї полишилось чимало: численні недоторкані пам’ятники та поховання. Коли до них допалися ватаги російських волоцюжок — все було вмить знищене. Золоті та срібні знахідки перетоплювалися та йшли купчішкам за горілку; мідні та мосяжні (яких було найбільше), — пішли на самовари. Народ збирателів — пам’ятаєте? Олюднення людини почалось колись з нього, збирательства; а для декого — на ньому й покінчилось.
Подейкували свого часу, що нові мешканці Московського кремлю, під керуванням Ільіча, почали, насамперед, ворошити старі поховання на його терені. У пошуках золотка, ясна річ. Того самого, з якого Ільіч при повному комунізмі погрожував робити унітази. Твердять, що у румунського діяча “лєнінского тіпа”, тов. Н. Чаушеску, — такий саме нібито й був.
Особливо постраждало ніби від ленінського гангу — кладовище Чудовского монастира. Більшовики стали запасати золото незабаром після революції, після перемоги. На той випадок, якщо вся афера зірветься та прийдеться уносити ноги за кордон. Заперечуючи приватну власність, вони зберігали ніби спільний скромний запас в родині Г. М. Свердлова. Це була його друга, неофіційна місія. Перша та офіційна — була й того простішою. Відомий серед друзів та соратників своїм голосом, із цим, єдино, — на верхи й виліз. За відсутності гучномовців міг, так би мовити, крикнути правду на всю країну…
Наступний спалах плюндрування могил відноситься до часів Другої світової війни. Коли орди “звільнителів” переступили кордони країн Східної Європи, для їх народів настали тяжкі часи. Арештовували та розстрілювали — й німецькі окупанти. Але, вони були іншими — не грабували та не гвалтували. А поготів — не паплюжили кладовищ. От, цього й не могли дарувати совєцьким, що сплюндрували на своєму шляху чимало склепів, розрили чимало могил. Часом це робилося й не випадково, але організовано, під керівництвом офіцерів.
Справа в тому, що Росія — найбільше, хіба, добре організована країна у світі. Її повна та постійна видима дезорганізованість — є обманом. Всередині себе та внизу російський нарід володіє здатністю саомоорганізовуватись, що добре видно на прикладах: злочинства, армії (“дєдовщіна”) та концтаборів із тюрмами. Будь–яка індивідуальна, одноосібна самодіяльність, — в Росії не допускається.
Так само було й з пограбуванням Німеччини, з якої, офіційно та неофіційно, було вивезене все, аж до ручок на дверях та латаних підштаників. Пограбування неофційне, природно, передувало офіційному, хоча сфери інтересів і не дуже пересікалися.
Вся здобич солдатів підрозділу складалася та ділилася. Якщо попадався злиток золота, то він міг зупинитись, мандруючи на верх, — вже тільки на рівні генерала. Добрі швайцарські годинники діставалися й полковникам, і так далі. Шереговим, які переважно й грабували, могли перепасти хіба що безпечна бритва та нові та добрі теплі підштаники.
Лінія військового мародерства на кладовищах була дивним чином продовженою напочатку восьмидесятих побіля Симферополя. Там, де німці проводили масові розстріли, хтось знайшов шматочок золота. Може сергу, може зубну коронку. Коли німецькі наці, піднабравшись конструктивних ідей у червоних, відправляли табірників до газових камер, а потім і до крематоріїв, — вони передбачливо вибивали їм золоті зуби, але… До розстрілів на місці це, здається, не мало відношення.
Ось цей зловісний шматочок золота, був він, чи не був, і породив чутки (“русскоязичниє”, як ви знаєте, живляться не інформацією, а чутками), з причини яких все поховання було негайно розкопане. Симферополь охопила золота гарячка. Адже, всі знають, що поналазило туди на місце народу Криму.
Всі кістки були розкидані місцевістю, що й привернуло уваги одвічно сліпої та глухої (а також і безглуздої, ясна річ) совєцької влади.
Совєцький же поет (ніхто не назве його антисовєцьким!) А. Вознєсєнскій — затаврував це мародерство у спеціальній поемі, але за законами дологичного мислення, — побачивши в цьому всього тільки перекручення “русской ідєі”, але не огранічну складову її самої, як то було насправді.
Якоюсь її частиною був і оригінальний рух, започаткований вже десь перед смертю (черговою) імперії. Він полягав на тому, що “никто не должен быть забыт, ничто не должно быть забыто”. А тому й треба тепер розкопувати “братськіє могіли”, куди поспіхом звалювали мертвих, не встановивши навіть, та… встановлювати оцю саму особу. Риючись в кишенях сорок років як згнилого тіла. Одне слово, як писали тоді, треба:
Вернуть ушедших из небытия, возвратить их истории, стране, потомкам, спасти добрые имена защитников Родины, отмыть их от копоти времени.
— Мы как бы воскрешаем людей из мертвых, — говорят поисковики, в этом наша главная задача. Надо спешить, уходят последние свидетели. Нужно искать сегодня, сейчас.
Хто заважав шукати десять, двадцать років тому — невідомо, але… Не пошукуйте логіки в дологічному мисленні. Недарма ж це було одним із двох улюблених мотто тов. Брєжнєва Л. І.: “Такоє возможно только в нас!” та “Логікі нє іщі…”
“Поісковікі” про яких ідеться, набиралися з молоді, але — не просто, а зі старших класів школи, перехідного віку. Найбільш, як це добре відоме, — психічно вразливої. Очолювали їх — власні вчителі. Особливо відзначилися в цьому, кажуть, “супругі Лішіни”, Олєг та Аркадія, “пєдагогі–подвіжнікі, люді вєлікой доброти”. Цікаво, чи ангажували вони до цього й власних дітей?
Чому б не зайняти цим хронічно неробну російську армію, що бачила різні види? — ні, це не те. Потрібні діти.
Процитуємо уривок із щоденника пошукового загону “Дозор” із Москви, того самого, керованого “людьмі вєлікой доброти”. Пропустимо перші два дні:
День третий. Внезапно Ире М. стало плохо. Оля Г. почему-то суетится,
