Дві культури - Олександр Боргардт

Але, як воно не дуркувата ота совєцька міліція, а повідомлення по ощадних касах все ж розіслали. Вистачило розуму. А це й вирішило справу.

Тому що заходить до одної з ощадних кас такий собі совєцький громадянин та представляє той самий білет, що був зник. При чому ніяк того не соромиться; тому що, каже, я в своїй рідній країні маю право мати право. Я, каже, цей білет у згоді зі законами знайшов у нещодавно набутому в комісійному магазині костюмі, от і все. Так — чого, власне, чіпляетєсь?

Теж правий, на свій спосіб.

І дійсно. Пішла міліція до комісіонки — все саме так. Потім взяли за шкірку даму, яка його віддала до комісіонки, а вже через неї вийшли й на останніх. З приводу ж усієї банди — наведемо діалог із газети, — поміж журналістом та постраждалою:

— Что же они делали?

— Покойников вырывали. Одежду, если она хорошая была, — в комиссионку сдавали, гробы — в магазин похоронных принадлежностей…

— А мертвых?

— Мертвых отдавали людям, которые разводят нутрию и те их скармливали животным… Мех потом на шапки, воротники, а тушки они продавали в рестораны, где из них готовили фирменные блюда.

Бачите, от — такий воно паросток майбутнього раціоналізованого суспільства, де як є нічого пропадати дурно не буде. Все піде на користь нашим людям, навіть дорогі небіжчики. А поки — знову: Росія — попереду всіх. Знову, можна сказати, “русскіє удівілі мір”. В який вже раз — важко і зміркувати.

Ось, такі воно справи пішли у “Россіі–матушкє”. Або ж “Свинье–матушке”, як назвав її одного разу автор епіграфу, великий російський філософ та письменник Дмітрій Мережковський. Той самий, коли пам’ятаєте, якого більшовики та і не встигли “скорміть звєрькам”. Вкупі з професором Б. Нікольскім.

Але, все колись та на чомусь покінчується. Отже, час кінчати і наші розвідки щодо російської культури. Саме це — ми й зробимо.

Легко заробити дорікань у пристрасті або упередженні з боку небезпристрасних та упереджених людей, але… Все, що тут було нами викладене, підтверджене фактами, по можливості — неспірними, та судженнями людей, для яких російська культура є своєю та рідною. То — чого ж іще більше? То — чого ж іще треба вимагати від автора?

Ним наведено силу фактів, щодо цієї культури, які не містять в собі нічого — достеменного нічого, — позитивного. Які неможливо тлумачити не так, як вони тлумачаться тут, а якось там поблажливіше, навіть — позитивніше.

Ми тут розлегло та добросовісно дослідили цю культуру від її первісних дикунських витоків та по сучасні, не більш складні втілення. Довели, що вона не так накопичувала власні культурні цінності, як руйнувала інші культури, інші мови. Тобто — свідомо гребувала культурними цінностями народів, що й дало нам привід охрестити її не культурною, а радше “культурним гетто”.

Автор наполягає на тому, що ця культура є унікальною в історії людства (принаймні — сьогодні, на сучасному етапі розвитку людства). Йому можна заперечувати скільки завгодно, але він пропонує радше натомість — хай йому наведуть приклад іншої культури, в розповсюдженні якої таку саме ролю відіграв би острог, — прототип гулагівського табору. Не наведете, панове. Хай дадуть, так само, приклад іншої культури, до такого ступеню просякненої “блатним фольклором”.

Поготів, хай наведуть приклад іншої армії світу, до такого ступеню побудованої на “дєдовщінє”, прошу!

Вона є ялова та неплідна, ця культура, бо не мала одвіку жодних здорових традицій; а як і мала — то свідомо нехтувала ними. Бо ніхто не переконає нас, що “возрождєніє традіцій русского казачєства” — це є щось ліпше відродження, скажімо, “традіцій суда Лінча” десь там на Заході Сполучених Штатів…

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в “малоросійське дворянство”! Скільки блискучої спостережливості! Скільки проникливості в осуді й оцінці з’явищ! Скільки гордості на свою породу і скільки погорди до “нижчої” породи насильників! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила потім, як Україну прилучено до імперії, змонтованої Леніном. Аналогій, що свідчать про однаковість та незмінність метод “розбудови” петрової імперії і про неминучість змагу з нею, про неминучість гасла: “ми або вона”.

Д. Донцов.

Оцінка значення будь–якої культури для світу, та її місця серед інших культур, неможлива без розгляду питання про її вплив на ті ж інші культури, на інші народи. Висвітлимо коротко й це питання.

“Вєлікій Сталін” не був генієм, але був людиною досить практичною. Вигравши за щедрою допомогою союзників війну з Німеччиною та наклавши лапу на пів Європи, він припустився, однак, і прикрої помилки: створив так звані “поділені народи”. Ситуацію, за якої в одного й того ж народу є дві країни: одна нормальна, своя — національна, а друга — совецька; з отого — “соціалістічєского лагєря”. Як ота була НДР, відокремлена від справжньої німецької держави; або рабська Північна Корея поруч із вільною Південною.

От це й була велика помилка, бо тут увесь світ міг на власні очі бачити: один нарід, одна земля, а… успіхи абсолютно різні. Одні живуть вільно, демократично, та горя не знають. Другі, стоять у чергах, та усі як є на поводку у ШТАЗі чи чогось іншого. Спаскудження народу в НДР за кілька десятків років подібного життя було настільки капітальним, що ця країна й за десяток років не зрівнялася з останьою Німеччиною. Тут кожен міг бачити, як впливає на життя та якості народу відсутність або наявність совецької, тобто — російської влади: влади Москви. Чистий експерімент, чи не так? От, саме тому й не слід було допускати його існування. Бо, це прискорило падіння СССР, принаймні, років на десять.

Але, такі випадки траплялися й раніше, іще з самодержавною Росією, та ми й використаємо цю модель для нашіх