Дві культури - Олександр Боргардт

Імператор потурбувався й про це, передбачив заборону українських театральних вистав та концертне виконання українських пісень.

На грунті цього царського указу відбувалися різні непо–розуміння.

Наприклад, відкриття довгоочікуваного пам’ятника І. Котляревському (1769–1838) на його батьківщині в Полтаві — могло стати демонстрацією національних почуттів, поготів, на торжества мала прибути представницька офіційна делегація з Австро–Угорщини. Виникла типово російська ділема, немислима в жодній нормальній країні: як “і нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті”? Як полишитись дикунами, але не виглядати ними в очах світу (ну, як сьогодні в Чечні, чи не так?)? Тому що заборонити в таких умовах виступи українською мовою — означало б загально европейський скандал. Тоді прийняли мудре рішення, — кожному своє: австріяки–галичани можуть говорити українською, а от, місцеві українці — то вже ні. Місцеві мали мужність наплювати на цю заборону, але репресії не наступили. Бо це був уже 1903. А за ним насувався й 1905. Імперія була вже не та, вона крокувала до чергового розпаду.

Цікавих рис російська тотальна війна проти всього українського набула напочатку сторіччя в Галичині. Програвши російсько–японську війну, російський імперіалізм на час втрачає інтерес до Азії та переорієнтується на заход, готуючи Першу світову та не знаючи що її також програє. Завдання агресії — подвійне: за допомогою своїх поплічників сербів підкорити Балкани, але насамперед — захопити Галичину. Де під опікою ліберальної та освіченої Австро–Угорщини загрозливих масштабів набуває українська національна свідомість. Бо недарма ж напише потім російський письменник О. І. Солжєніцин, що не полінуємося навести ще раз, — ніби:

Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованый немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного украинского сепаратизма.

Галичина — відомо, ні від кого крім Польщі, — не “отторгалась, а германські корені української мови набагато старіші від Австрії. Бо, хто б там став “шпіговать” нашу мову такими “німецькими” словами, як от: дах, морд, решта, стежка, стріха, труна? — або дієслова: гартувати, годувати, плюндрувати? А таких — вже писали, не менш 4–5 сотен. Є в нас і “польські” слова: але, барва, доля, лихо, навіть, розпач, тканина, торба, шахрайство тощо. А таких — вже й кілька тисяч. Це вам не одвічно російські “бріфінгі” та “маркєтінгі”; але що, це все нашому вермонтському провидцеві…

Ми (та — хіба тільки ми?) називаємо його “вермонтським”, бо осівши у США, великий письменник обрав на поселення дещо відлюдний північний штат Вермонт.

Сполучені Штати є країною досить інтернаціональною, але й там мешканці різних штатів мають часом упередження одне до одного. Чули ми подібне й щодо вермонтців; коли американці (не з Вермонту) бажають м’яко та ненав’язливо натякнути, що у когось трохи не вистачає в голові, то кажуть ніби: “А, він, мабуть, із Вермонту…” Звідки воно пішло та побралося важко сказати, але відоме, здається, давно.

Стосується це упередження, зрозуміло, лише корінних вермонтців: з діда–прадіда.

Але, повернемося до теми. Власне — до нашої Галичини.

Напочатку сторіччя в австрійській Галичині розгортається діяльність російської розвідки, яку можна порівняти хіба що до совєцької або сучасної, — туди рікою течуть російські гроші, засновуються промосковські газети, а навкруги них згуртовується проросійська московська агентура. Вона на диво хутко знаходить там спільну мову з польськими ультрапатріотами, — проти українців.

Особливі чвари, виникли щодо українського університету у Львові. Перед 1867 Львівський університет (Львів — австрійський Лемберг) - працював тільки державною, німецькою мовою. Після 1867 його вдалося перевести на польську мову, як і всі державні заклади Галичини. Але, оскільки більшість населення складали все таки українці, то їм пощастило з 1871 зробити його “двуязичним”, хоч це й залишалося переважно на папері. Домінує мова бюрократії, та сучасне імперське сміття, яке зі шкіри лізе підсовуючи нам “двуязичіє”, — відмінно знає, що робить. Боротьба за український університет ішла з 1889 року, українські студенти вимагали відкриття паралельного університету з українською мовою, поготів, такий прецедент був уже в Празі в особі двох університетів, — чеського та німецького.

Ця війна набуває таких масштабів, що 1906 ідуть дослівно сутички на барикадах поміж польськими та українськими студентами, а в 1904 за такого конфлікту загинув український студент Адам Коцко.

Однак, час рухається та все це починає давати реальні плоди. Року 1912 уряд Австрії оприлюднює проект відкриття у Львові українського університету, що має офіційно розпочати працю з 1 вересня 1915.

Але, тут до внутрішніх справ іншої держави брутально втручається Росія, вона завжди та до всього втручається. Бо вона ніколи не мала поняття про те, що є дозволене, а що ні, — законами та правилами; що є пристойне, а що — ні. Або — є сумісне чи не сумісне з міжнародним правом. Із Петербургу до Відня летить грізний демарш, погроза. В ньому написане, що відкриття українського університету у Львові — Росія вважає ворожим актом (!), а також можливим casus belli — приводом до війни! — не більше не менше!

Ні, ви тільки вдумайтеся в це — яке неймовірне нахабство! — погрожувати країні війною тільки за проект, за намір відкрити у себе український університет! Чи можливий іще більший ступень державного дикунства (“Россія, которую ми потєрялі”)?

Але, — війну дійсно розпочали.

В ході війни, після розгрому авантюри на Мазурських озерах, всі сили було кинуто на південний фронт, тому що захоплення “оторгнутой” (не у Росії!) Галичини було першою ціллю війни. Про це пробовкав тоді ж, 1915, царський міністр С. Саханов, та це документально засвідчене.

Короткочасна окупація росіянами Галичини супроводжувалась: розгромом та забороною будь–яких українських організацій, масовим терором та депортаціями населення до Сибіру. Одне слово, то була генеральна репетиція російської окупації 1939 та наступної, 1945. Нагадаємо, що за приблизними підрахунками, 1915 р. було ліквідовано або депортовано чверть тодішнього населення Галичини, а 1939