Дві культури - Олександр Боргардт

Досить очевидно, що без України та її інтелектуального потенціалу, всі освітні реформи Петра, яких би скромних масштабів вони не мали, — не були б можливі взагалі. Бо ж і російській мові в Росії навчалися за граматикою Мелетія Смотрицького, а арифметиці — за підручником Леонтія Магницького; та мало не по ХІХ ст.

Втім, чим саме зобов’язана тодішня Росія тодішній Україні, найкраще вияснити у фахівця, досить довгу цитату з якого ми тепер і наведемо.

Украинские элементы начали просачиваться в русский литературный язык на рубеже XVII столетия в качестве носителей вестернизации и секуляризации. К примеру, Французско–русский словарь, составленный в районе Архангельска в 1584 г., передает "доброй ночи" как dobra mche. Бойе правильно интерпретировал піс как украинизм, в то время как Ларин склонен усматривать здесь просто описку. Та же самая форма, однако, появляется в рукописном учебнике разговорного русского языка, написанном в Пскове немцем из Любека: Dobra mtz, Gjudden nachtt (с. 190), Там же Gjudden dach переводится украинской формой Dobri den, хотя кроме этого места данное прилагательное всюду имеет великорусское окончание — oj. Украинские мирские при ветствия имеют здесь тенденцию к вытеснению старо–русских набожных формул Рошоїі Bog, Bog bljudi tebe и т. д. приведенных на той же странице. После украинско-русского воссоединения (1654) поток украинских книжников в русские культурные центры усиливается на протяжении второй половины XVII — начала XYVII ст. Сумароков говорит, что "все школы были переполнены малороссами, так что их провинциальное произношение укоренилось и священство в особенности слепо подражало их неправильной речи". Ближе к концу XVII ст. происходит сильная украинизация и тем самым косвенным образом также и полонизация русской литературы.

Підкреслимо, що цитується не спеціальне дослідження питання про вплив України на Росію, ні. Цитата займана з розлеглої праці на загальну тему: “Основа сравнительного славянского литературоведения” (1953), та її автор мимохідь пише й про це, як про щось давно відоме, посилаючись і на інших.

Все це можна підсумувати в одному–єдиному реченні:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

Не є виною цих людей, ясна річ, коли з принесеної ними вченості, — так і не було зроблено належного вжитку. Важливо, також, що це не було наслідком петрових реформ, але — передувало їм. Саме так.

Але, подивимося на це з дещо іншої точки зору.

Генетичні агресори та загарбники, чемпіони довершених фактів, особливо схильні повчати всіх (вони взагалі — обожнюють повчати; донедавна вони вчили весь світ, — як їм всім, без виключення, треба жити, пам’ятаєте? — поки…): “Історія нє знаєт сослагатєльного наклонєнія”, — вона знає самі довершені факти. Але, це в них (не знає), їх історія, яка завжди десь бреше, над якою ніколи не думають, з якої ніколи не витягають висновків. Чим і буває викликаний кожний їх біжучий стан, який звичайно кваліфікується всіма як безвихідний. Одне слово — історія заради власного уславлення.

Справжня наука — цьому зовсім не чужа, навіть навпаки, — зобов’язана проігрувати ситуації, щоб витягувати уроки: єдине практичне призначення історії. У них, щоправда, і вона — історія, призначена служити колективному нарцисівському комплексові, але… “кому ж бути сурмачем власної слави, як не глупоті”, — так учив нас іще великий Еразм із Роттердама.

Отже, коротко, — що ж було б при іншому винику полтавської битви? — правильному, так би мовити?

Якби не спізнився неквапливий генерал–фельдмаршал, граф Левенгаупт, та переміг би, як годиться, Карл ХІІ, — багацько змінилося б у нашому світі.

Росія, позбавлена ресурсів України, — ніколи не наважилася б претендувати на європейське панування, поготів — на світове. А значить у світі не було б ні Першої світової війни, а значить — не було б і Другої. Світ ХХ ст. не знав би ні воєн, ні революцій.

Україна отримала б можливість розвивати свою демократичну державність та древню культуру. Завдяки цьому центр європейської культури з крайнього заходу, з трикутника Англія — Нідерланди — Франція, хутко (вже на кінець ХVІІІ ст.) змістився б на схід, до трикутника Угорщина–Польща–Україна.

Яким став би тоді європейський світ? — важко відповісти в подробицях. Можна тільки бути певними в тому, що він був би набагато культурнішим та набагато спокійнішим.

Не виключне при цьому, що й сама Росія, оточена низкою розвинених та культурних країн, — перестала б нарешті бути “страной громіл і шарлатанов” (С.Єсенін), перетворившись згодом на нормальну країну. Так би мовити, — подолавши себе.

Перемога Петра І (1709) року, так палко оспівана недалеким Пушкіним, можливо, — дорого обійшлася людству…

В тій перманентній війні проти України, яку вела Росія в усі часи свого існування, немалу ролю зіграла й боротьба за знищення української мови, як основи української культури та національної ментальності. Ми сьогодні, коли ця боротьба загострилася до нечуваних ступенів, — розуміємо це краще, ніж будь–коли.

Вона розпочинається указом Петра І (1720), що забороняє друкувати книги в Україні не російською мовою, та підтверджується його наступницею Єкатєріною ІІ, яка ввела на Україні російське рабство. Але, час проходить, заборони забуваються та десь знову поновлюється українське книгодрукування (пригадаємо хоч би першовидання “Кобзаря” 1840). Потрібне нове втручання.

Закінчилася Кримська війна, звільнені селяни, булі раби; одне слово, натомість Першої імперії розпочинає свій шлях ще більш недовготривала Друга імперія. Її короткий вік ясно показує, що повертати пізно, що доля Росії — визначена. З’являється циркуляр міністра А. Валуєва (1863), де пишется цілком ясно, шо:

Сами малороссияне весьма основательно доказывают, что никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши.

Потім, уже 1876, відпочиваючи “на водах” в німецькому