Дві культури - Олександр Боргардт

Це — Росія, така є вона; а що ж самі росіяни? Автор пише про них не надто стримуючи себе, але й не гублячи своєї звичайної аристократичної коректності.

Взагалі, на мою думку, росіяни не схильні до великодухості. Вони в це не вірять, та; якби мали сміливість, то заперечували б саме існування такого почуття. В усякому разі, вони ним гребують, тому що позбавлені внутрішньої міри для нього. У росіян буває більше тонкощі, ніж делікатності, більше добродухості ніж доброти, більше невибагливості ніж добродухості; більше проникливості ніж винахідливості, більше дотепності ніж виобразні, більше спостережливості ніж розуму, але більш за все у них розрахунку. Вони працюють не на те, щоб добитись корисних для людей наслідків, а тільки заради винагороди. їм невідомий творчий вогник, вони не знають ентузіазму, котрим створюється все велике. Позбавте їх таких стимулів як особиста користь, страх покарання та марнославство, — і ви позбавите їх будь–якої здатності діяти. В царині мистецтва вони раби, що прислужують у палацах. Небесні висоти генія недосяжні їм.

Що ж, сказане досить ясно. Менше, як через сто років після нього другий гість із Франції, громадянин світу Панаїт Істраті, напише ще ясніше та коротше: “Хирний вогник революції згасає та чадить. Крижаний вітер себелюбства гуляє цією країною…”

Тепер дамо короткий нарис стану освіти та культури в тодішній Україні. Подивимось, що це воно був за “полудікій бит”. Результати української освіти нам вже почасти представлені вище в особі гетьмана Мазепи, котрий, на відміну від Петра (Вєлікого), нетвердого й у власній мові, — досконало знав латину та ще кілька іноземних мов.

В Україні, тоді ще до пораблення — країні вільних людей, освіта не скупчувалася в якомусь класі або прошарку. Національна традиція зіходила до далеких часів “Едди”, коли звичайний скит — балт, гот або гун, зоравши та засіявши поле та нагодувавши свині, міг у вільний час виклепати собі золоту прикрасу на сагайдак або збрую коня, а то й гривну жінці або нареченій. Яких здивовані нащадки згодом потягнуть до свого музею. Або скласти одну з пісень, які потім, добре погулявши в народі, — запишуть і до “Едди”. Повага до знань не набувалась та не прищеплювалася виключно в школі, вона жила в самому народі, та будь–хто вчився все життя, в себе і в інших, засвоюючи інформацію та продумуючи її.

Навіть християнство з його культом “ніщіх духом”, не змогло істотно вплинути на цю традицію.

Незважаючи на це, в Україні дуже рано з’являється й систематична шкільна освіта. Вона підтримувалася двома суспільними силами: церквою, через її сітку церковних шкіл, та січовим козацтвом, через сітку січових або полкових шкіл. Все це були середні за сучасними поняттями учбові заклади, де навчали мові, математиці, історії та географії. В церковних школах до цього додавали релігію, а в січових — фізичну культуру та початки військової справи.

І тут спілкування з Росією не вийшло на користь Україні, добре далося взнаки. Наведемо одну коротеньку, але характерну довідку. На 1768 рік, через більше як півстоліття військової окупації та невдовзі перед заведенням російського рабства, на Чорнигівщині, на кожних 746 людей припадала одна школа. Через більше як століття, 1876 — через 15 років по відміні рабства в Росії — припадала одна школа на 6730. Скорочення мало не вдесятеро!

В Московії нічого такого — просто не було.

В. Ключевській пригадує (т.3, с.277), що за царя Міхаіла Романова і в Москві надумали були відкрити першу за її історію школу, чомусь — грецьку, але справа зірвалась. Тому появу в Росії перших шкіл для “дєтєй боярскіх”, — пов’язують звичайно тільки з реформами Петра 1.

Набагато раніше з’ являється в Україні й своя вища школа, напівсвітський, напіврелігійний університет, — Києво–Могилянська академія. Перед нею багацько українців отримували освіти за кордоном, переважно в Кракові (Польща) або Болоньї (Італія), а в XV ст. українець Юрій Дрогобич був навіть ректором Болонського університету. Вельми цікаво було б вияснити, а чи мав таку честь хтось із росіян, як не в XV, то в ХХ ст.? Як не в Болоньї, так в іншому місці?

Книгодрук в Україні теж розпочався дуже рано та вже на початок ХVІІ ст. Києво–Печерська лавра мала добре обладнану типографію, де видавали книжки українською, білоруською, польською, російською, грецькою та навіть древнєєврейською мовами; як церковні так само світські. Відмітимо, що першою турботою Петра І після окупації України — була категорична заборона видавати будь–що не російською мовою. Просвітитель Росії, ксенофоб та невіглас — був у своєму репертуарі.

Книги тоді видавали капітально, якісно та добротно, по можливості прикрашали ілюстраціями, як і більшість книг на Заході. Це були, головним чином, мідьорити. Відомі видатні українські гравери того часу: Олександр та Леонтій Тарасевичі, Лаврин Крищонович, Іван Щирський. Леонтій Тарасевич запрошувався навіть 1689 до Москви, щоб вигравірувати портрет царівни Софьї, сестри Петра І.

Європейськи відомим з них Олександр Тарасевич (1650–1727), що працював у Вільні та Києві; його порівнювали з дуже популярним в Європі голандцем Г. Зегерсом (1589–1645), сучасником Рембранта.

Виробництво паперу в Україні — губиться як таке в глибокій давнині, на що показує назва. Воно велося, однак, кустарними засобами. Розвиток в XV ст. книгодруку в Європі створює підвищений попит, починається масове виробництво та перша паперова фабрика виникає 1541 року в Буську, в Галичині поблизу Львова. Ще до кінця XV! ст. подібні фабрики починають працювати на Волині, на Київщині та лівобережній Україні. На початок XVII ст. в Україні існує вже сім подібних паперових виробництв.

В той же час в Росії перша “бумажная мельница” була споруджена на річці Уче 1565 р., а друга — чи не сто років пізніше, 1655 на ріці Похре. На тих, що тямили читати та писати в Росії — цього цілком вистачало. Бо ж їх відсоток в Росії був тоді вельми невисокий, та приблизно відповідав відсотку неписьмених