Дві культури - Олександр Боргардт

Цей відгук наведений не тому, що він є різький та категоричний, а тому що короткий та вичерпний. Все, що є в ньому, можна знайти в будь–якій книзі будь–якого європейця про Московію. Чого не знайти в жодній, так це чогось доброго, позитивного. Отже, прийдеться задовольнитися цим. Підчас свого перебування в Москві де ля Невіль бачив і Мазепу.

Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак і був на дворі короля Казимира.

Так само, як не викрити в іноземних відгуках щодо Росії та її народу чогось позитивного, — важко знайти в них якісь дорікання щодо України та її народу. Контраст проміж ними, принциповий та разючий,є очевидний для кожного.

Звернімося до того ж професора мінералогії в Кембріджі, Едварда Даніеля Кларка, шотландця, котрий в своїй книзі “Подорож до Росії, Криму та Туреччини” вже розповів нам про організоване та безжальне знищення росіянами всієї доросійської культури Криму; він пише:

Ми зустріли валки українців, що різняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхетна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопадливіші, чесніші, благородніші, ввічливіші, відважніші, побожніші та менш забобонні. Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі, і мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховінців із Шотландії… За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя…

Інший іноземець з того ж гнізда, теж британець — Джозеф Маршал, навідав нашу Україну 1769–70 та описав свою подорож 1772, — пише:

Україну завстав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну, на основі прочитаних книжок.

З останього випливає, що читав він, мабуть, переважно російську брехню про Україну. Особливо підкреслює він наступне:

Я відчував себе вільним і безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві, хоч тоді була війна з Туреччиною.

Пише, нарешті, і про сам український нарід:

Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід; українські селяни — найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна з огляду на скарби своєї природи, є найважніша провінція Росії. Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні.

Так він виглядав тоді з точки зору європейців, цей “полудікій бит”, поставлений історією поруч із “вєлікой русской культурой”, культурою “курной ізби”, загального пияцтва, повсякденного крадійства та тортурного батожіння.

Росія довгий час була країною дерев’яних “курних ізб”, в яких — пишуть сучасні дослідники (див. зб. Очерки русской культуры ХVІ века, М, 1977), жили, переважно, й тодішні феодали. Люди само опущені, як їх піддані — раби.

Міста теж були переважно дерев’яними та періодично вигорали повністю, відроджуючись як ті фенікси. З каменю будовано лише великі церкви та кремлі, а в самій “білокам’яній” побудувати кам’яний кремль сподобився лише Дмітрій Донской по Куликовській битві (після 1380). Так було в ХV–ХVІ ст. мало чого змінилося й у ХVІІ ст.

Кам’яне будівництво ведеться в Росії практично з часів Петра, але завдяки встановленій звичці запрошувати для серйозних будівель не тільки іноземних архитекторів, але й майстрів, — національний стиль в російській архитектурі так і не встиг скластися. Були архітектори, часом — і видатні, але не було національної архитектури як такої. Зараз, в часи будівель, які будуються так, а не інакше тільки тому, що так — дешевше та легше, швидше, а не за якимось там стилем, вона — національна архитектура, — вже ніколи й не складеться.

Не те було в Україні, де міста зводилися переважно з цегляних будівель, та з досить давніх часів. Тому в Україні, де будинки здавна будовано у визначеному стилі — наслідувалася національна традиція, корені якої можна прослідкувати з іще домонгольських часів. Це призвело до того, що в Україні на ХVІІ ст. склався єдиний загальнонаціональний стиль, який отримав назви “українського бароко”, Його особливо широко вивчав архитектор, письменник та художник Г. Лукомський (1884–1952), друг та сучасник художника Юрія Нарбута (1886–1920). Він, іще перед революцією, присвятив цій темі дві книги: “Старинная архитектура Галиции” (1915) та “Старинные усадьбы Харьковской губернии” (1917).

Але, “курниє ізби”, хоч вони й дожили ХІХ ст., відносяться в Росії в цілому до часів більш–менш віддалених. Час і там рухався. Може, зі вселікуючим часом в Росії, петровській або єкатєрінинській, — щось там і змінилось? — в кращий бік, ясна річ. Якось пом’якшились звичаї кам’яного віку? Побачимо. Візьмемо звіт маркіза Астольфа де Кюстена (1790–1857), з уцілілих від революції аристократів, зовсім не схильного перебільшувати значення революційних ідей та радше переконаного монархіста. Він навідав Росію 1839, як всіма визнану зразкову монархію, та… Ось, що він написав повернувшиись додому:

Я виїхав із Франції наляканий крайнощами помилково збагненої свободи, але повертаюсь додому переконаним, що хоча представницьке правління й не є найбільш чистим морально, то його, принаймні, слід визнати за режим наймудріший та найпомірніший. Коли бачиш, що він все ж таки захищає народи від найбрутальніших зловживань, характерних для інших систем правління, мимоволі запитуєш себе: а чи не слід приборкати особисту неприязнь та підкоритись політичній необхідності, котра, кінець кінцем, несе народам, які дозріли до неї, — більше доброго, ніж злого?

Таким чином, як бачите, автора цих рядків в жодному разі не можна віднести до соціальних революціонерів, але… Він рекомендує всім європейцям, які чимось не задоволені у своїх власних країнах: “Їдьте до Росії!” — а чому ж, власне?

Тому що ознайомившись ближче з Росією, будь–хто буде щасливий