Дві культури - Олександр Боргардт

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

От і подивимося, придивимося до того, як у згоді з теорією цього мізантропічного прототипа гоголівского Хлєстакова, — “Малороссія отворіла сєбє двєрь цівілізаціі”. Та що з цього зчинилося. Під “цивілізацією” тут розуміється, очевидно, рабство та работоргівля, а під “дікім битом” — відсутність подібного. Хоча й не забудемо ствердити: цей суб’єкт звично та фахово бреше, тому що вже давно жодного “єдінокровія” поміж нами немає та бути не може.

Претензії булих київських колоній, що зробили своєю історичною метою увічнення рабства на землі — на захоплення колишньої метрополії — існували завжди, але мали частково абстрактний характер: якщо захоплено було під виглядом “русскіх зємєль” стільки чужого, то прихопити до цього й землі предків — сам Бог велів. Характер реальної можливості ці безпідставні намагання отримають лише пізніше, з занепадом великої держави, з котрою навряд чи в стані в чомусь змагатись дика Московська Русь, — Великого Князівства Литовського.

Рік 1240, то не тільки рік порахунку степу з Києвом, що не ставив перепон работоргівлі північних русів, це й рік нових надій на півночі Європи. Там кунігас Авкштоти (Верхньої Литви) Мендавгас — об’єднує в обличчі монгольського виклику всі балтицькі народи. Потім до них приєднується й Біла Русь. Року 1321 війська кунігаса Гедімінаса займають Київ, а потім виходять і до другого моря. В Україні, після тисячи років відновлюється геополітична ситуація часів Германаріха Великого. Зникають і спогади про булу руську работоргівлю, а по містах, від Дніпра до Ворскли та до Одри, — встановлюється Магдебурзьке міське право. Що є особливо примітним в новій державі Didzjoi Zietuvi^kas Kunigaik^tyste, — це повна рівність в правах народів, що її населюють. Хоч країною за традицією правлять її засновники — литовські королі.

В цьому, в рівноправності народів, країна відновлює традиції значно більш старі, — традиції Великого Гунського каганату.

Зайве, мабуть, казати, що в Росії Магдебургське міське право ніколи не було відоме. От, де вже дійсно був “дікій бит”!

Під Литвою Україна починає хутко квітнути, та вже у другій половині ХУ ст. ми читаємо, що живе й зруйнований монголами Київ (Михайло Литвин):

Київ повниться іноземними товарами, тому що на все, що привозиться з Малої Азії, Персії, Індії, Араби, Сирії на північ, до Московської держави, Швеції, Данії — дорогоцінні камені, шовкові та парчеві тканини, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі, — нема іншої, вірнішої, простішої та відомої дороги як із Кафи, через Перекоп, Таванський перевіз на Дніпрі та Київ.

Але кращим, певно, показником благобуту України, є те, що вже за Вітавтаса (Великого), сина Кестутіса, через український порт Качібей (тепер — Одеса) поновлюється південна торгівля хлібом. Та сама, що колись вигодувала скитським хлібом культуру Еллади.

Проте, таке благоденство не було міцним. Кревська унія з Польщею 1386 року, заключена недалекоглядним Ягайлом, — відкрила дорогу до князівства польській шляхті, жадій та хамуватій не менше від російського дворянства, але — такій, що в чомусь і поступалася йому. Вона спромоглася хутко зруйнувати Велике Князівство, але не в стані була відстояти навіть власну незалежність, зробивши жертвами російського імперіалізму Литву, Білорусь і Україну. Любельська унія 1569 року — лише довершила справу. Через пару десятків років після неї розпочинаються селянські повстання в Білорусі та Україні, а наступне сторіччя в Україні, — це сторіччя Козацьких Воєн за Звільнення.

От, по них, придивляючись до виснаженої війнами країни, Росія й відчуває, що її час настав.

Річниця недоброї пам’яті Переяславської угоди відзначалася 1954 як річниця “Воссоєдінєнія Украіни с Россією”. Тут, в одному–єдиному слові, — зуміли нагромадити таку гору нахабної брехні — як ніде більше. Поперше, за законами російської мови “воссоєдінєніє” означає з’єднання наново того, що колись складало одне ціле, а потім було з якоїсь причини роз’єднане. Але, колонії України — не були Росією, як не були американські колонії Англії — Сполученими Штатами Америки. Але, не були й Англією.

Значить — не “воссоєдінєніє”! — але, може тоді “соєдінєніє”? Але й це буде брехня, тому що подруге: Переяславський договір передбачав свободу зовнішньої політики, як гетьмана, так і царя. Єдиним обмеженням, але підкреслимо — абсолютно рівноправним, обов’язковим для обох сторін, була необхідність погоджувати будь–який договір кожної зі сторін із двома іншими: Польщею та Кримським ханством. Порушення такого узгодження — автоматично вели до знедійснення угоди.

Росія й зробила її нечинною своїм сепаратним Андрусовскім миром із Польщею вже 1667 року (а може — ще раніше). Таким чином, Переяславська угода проіснувала не більше тринадцяти років.

Приєднання України до Росії, однак, відбулося, але, як і завжди, внаслідок агресії. Це відбулося тільки напочатку ХУІІІ ст. та супроводжувалося, як завжди, — геноцидом та масовим терором. В цьому, в геноциді та терорі, — Росія завжди була вірною собі. Не знала равних.

Але, на якому ж рівні цивілізації знаходились обидві країни? Коли та в який спосіб Україна, приєднана до Росії не власною волею, але облагодійнена шляхом насильства, — полишила свій “полудікій бит” та “отворіла к сєбє двєрь” російській цивілізації та просвіті? Це — надто повчально.

Вище ми вже написали, що “прісоєдінєніє” України до Росії було здійснене Петром І. От і скористаємося нагодою та порівняємо двох голів держав, — Петра І та Івана Мазепу. Це буде, якоюсь мірою, і порівнянням двох держав. Та — в тому ж відношенні.

При цьому матеріали до характеристики Петра будемо брати виключно у російського ж офіційного історика. Подивимося, чим він зможе нас порадувати, розповідаючи про цього великого монарха? — є підозри, що першого з самодержців у думці будь–якого росіянина. Виявляється він, який так щедро дарував Україні цивілізацію та просвіту, — був не надто сильним