Дві культури - Олександр Боргардт

Писали, однак, і про “буржуазних пісатєлєй”. Про яких ми могли б і не мати жодного поняття (без них). Чому? — важко сказати. Щось там їх розбирало, щось тягло за язик. От, все це й становило цілий совєцький жанр літературного доносу: “Ви ж тільки подивіться, що за погані люди! Що вони там у себе безкарно виробляють!” Доносу тому, що жертва, якої паплюжили перед усім совєцьким народом, — так само не мала можливості виправдатись, як не мав її “враг народа” поставлений перед “тройкой”.

Особливо відзначився в цьому жанрі згаданий вище Ілля Еренбург, якого це так втягнуло, що він навіть власні спогади написав мало не цілком в жанрі літературного доносу.

На таке літературне доносництво, окрім журналу “Іностранная література”, призначеного скласти враження, ніби світова література твориться чи не самими “пролєтарскімі пісатєлямі”, — щедро відводили свої сторінки “толстиє журнали”, на зразок хоча б того ж таки “Нового мира”. Перегортаючи їх, легковірний читач міг би й повірити, що найбільшими на той післявоєнний час письменниками США були не В. Фолкнер та Е. Гемінгвей, а — припустимо, якийсь там Ф. Боноскі або С. Чаплін. А найбільший на Західній півкулі економіст, — то не В. Леонтьев або навіть Дж. М. Кейнсі, а… Герберт Аптекер. Ну, і таке інше…

Втім, навіть і ту ницу комуністичну дрібноту, що ледь зводила кінці з кінцями на не дуже щедрі московські подачки, — ретельно та пильно цензурували. Але, як пригадати, що так само цензурували власних Леніна з Марксом, — то то вже суті дрібниці.

Бо російська культура, це одвічно, — ще й культура цензури.

Про всіх останніх, як ми вже казали — тільки висловлювались, не надаючи слова їм самим, застерігаючи проти них, хоч і застерігати не було потреби — вони все одно: були недосяжні.

Ознайомимося дещо з тим, що є під рукою, великим літературним доносом такої собі Анни Караваєвой (1893–1979). Що там таке вона написала — важко сказати, але — член ССП; значить — письменниця за всіма ознаками (принаймні — вторинними), хоч і совєцька, ясна річ. Це стаття “Оруженосцы космополитизма” (Новый мир, № 9, 1949).

Английский формалист и декадент Олдос Хаксли идет еще дальше Спендера: он совсем отказывается изображать людей. В романе "Обезьяна и сущность" (1948) Хаксли показывает обезьяний мир, где имеются свои… Фарадей и Энштейн, которых водят на ремешке (!!). Так опустошенный, докатившийся до… героя–обезьяны подделыватель литературы затаптывает в грязь дорогое всем честным людям его страны и всему человечеству имя гениального Фарадея!

Та, хіба ж тільки він один… “докатілся”…

Среди этих певцов предательства активно подвизается Жюль Ромен. С абсолютным цинизмом раскрывая растленную свою сущность, он заявляет французский писатель Альбер Камю, пресмыкаясь перед Уолл–стритом, заявил… Вот эти презренные лакеи доллара — ромэны, спендеры, камю и их заокеанские наставники. портят, чернят, бросают в грязь душу человека, одурманивают его сознание настроениями обреченности.

І так далі, і тому подібне. Нікого на “растлєнном Западє” не помилувала наша бабця. При чому — зверніть уваги: всі ці гакслі, спендери та камю — російською не пишуть. А вона — жодних інших мов не знає, а — критикує! От, як треба працювати!

Або ось, іще статейка — Юрія Жукова “Яд космополитизма” (Новый мир, № 3, 1950). Цей прямо бере бика за роги, — наведемо початок статті:

"Смерть в душе" — так называется новый роман Жан–Поля Сартра, этого фельдфебеля от философии, приставленного "атлантическими" стратегами к французской молодежи. Известна роль Сартра в растлении сознания молодых читателей; отравляя их своим цинизмом, вселяя в их души черный пессимизм, он тем самым готовит их к инертному, послушному восприятию судьбы, предназначеной им американским генеральным штабом: в планируемой на Уолл–стрите третьей мировой войне французская молодежь будет служить пушечным мясом.

Але, хто ж він є насправді, цей Сартр, який покищо виходить чи не запеклішим ворогом “свєтлого будущего”?

Жан–Поль Сартр (1905–1980) починав як екзістенціаліст, на зразок Альбера Камю, але політично еволюціонував у досить вражаючий спосіб. Від конфронтації з марксизмом, як бачимо — не тільки ним створеної, він хутко перейшов на лівий бік, аж до маоїзму. То як же було не розгледіти майбутнього спільника? Бо в той час все було гаразд: “Сталін і Мао слушают нас…” За це його надумали були нагородити навіть Нобелем з літератури (1964) від якого він з обуренням відмовився. Покінчив Сартр, щоправда, на чомусь врешт незрозумілому, зумівши в загадковий спосіб сполучити маоїзм з анархізмом та антикомунізмом. Але, все таки,

- подивіться, який шалений антагонізм! Втім, найбільш цікаве, та вже не про Сартра, — читаємо далі, наприкінці статті: от, що приписується, які наміри, — всюдисущим “агентам Уолл–стрита”.

Нельзя ли попробовать осуществить психологическую стерилизацию народов тех стран, которым, в соответствии с "атлантическими" планами отводится роль плацдармов в будущей войне? Нельзя ли их лишить национальной идеи, нельзя ли их приучить к мысли, что эта идея лишь устарелый предрассудок?

Читач читає та не вірить власним очам, — сталінський попихач відстоює, не більше не менше, як національну ідею! На Західній Україні того ж року вбитий сталінськими катами генерал–хорунжий Роман Шухевич, командуючий Українською Повстанчою Армією, котра з 1942 відстоювала саме й тільки національну ідею. Заради того, щоб її назавжди викорінити, сталінські кати винищили мало не мільйони людей, а тут… Сталінський лакуза вступається саме за національну ідею. Чи щось таке можливе? — так, можливе, панове. Не забувайте, що принципів для них не існує, існує — єдино, шкурний інтерес. А він полягає на тому, щоб не допустити об’ єднання Європи проти імперії Зла. Отже, — хай живе національна ідея (але — тільки в Європі!). А те, що вони в цей час нищать прибічників національної ідеї в Україні — не вадить.

Оце й є те, що називають марксистською діалектикою; або ж — звичайним шкурним інтересом. Бо це ж — всього тільки