Дві культури - Олександр Боргардт

Не ограничивая доноса кругом должностных отношений, законодательство Петра пыталось вывести его на более широкое поле действия. Признавая чин фискала тяжелым и ненавидимым и принимая его под свою особую защиту, Петр хотел создать ему опору в общественных нравах.

Але, оплачувати масового донощика за рахунок казни — було неможливо, а сподіватись на одні патріотичні почуття — марно. Отже, реформатор вирішив прийняти щодо цього низку законів: видавати закони та укази він любив не менше від сучасних російських “реформаторов”.

Ряд всенародно объявленных указов, ополчаясь против грабительства и всякого лукавого посягательства на государственный интерес, призывал всякого чина людей "от первых и даже до земледельцев" без опасения приезжать и доносить самому царю о грабителях народа и повредителях интересов государственных; время для таких доношений — с октября по март; правдивый доноситель "за такую службу" получит движимое и недвижимое, даже чин преступника.

Як бачимо, візантійська практика винагороди донощика майном жертви — збережена повністю, та не тільки. З’явився й новий, цілком оригінальний елемент. Бо йдеться не лише про майно “двіжімоє і нєдвіжімоє”, але й про “чін прєступніка”, на який має право успішний донощик. Це — подальший розвиток старої візанійської практики, та понад цікавий. Бо тепер:

По букве закона крестьянин князя Долгорукого, правдиво на него донесший, получал его усадьбу и чин генерал–кригспленипотенциара; а кто, прибавлял указ, ведая нарушителей указов, не известит, сам "будет без пощады казнен и наказан". Донос становился не для фискала только, но и для простого обывателя "службой", своего рода натуральной повинностью.

Це теж не є для нас, що пройшли школу совєтів, — якоюсь новиною: того ж 1937 силу людей було репресовано саме за таким звинуваченням — знав та не доніс. Більш цікаве тут є дещо інше, та на що чомусь не звертає уваги освічений російський історик. Чин, принаймні, — ми так звикли, пов’язаний з посадою, а ця потребує для виконання службових обов’язків якогось мінімуму знань та умінь, чи не так?

Але — дивні справи! — виявляється, що за законом Петра кріпак князя — крігспленіпотенціара, — міг і сам стати отим, як його? — генерал–крігспленіпотенціаром! Князів, як відомо, двірниками не призначають, та слід гадати, що ця посада (яку при нагоді міг би посісти й неписьменний раб), була досить відповідальною. Отож і подумайте, чи було щось у голові в імператора та його сенаторів, які подібний закон прийняли?

Більш менш очевидно, що рівнісінько нічого не було; вакуум…

Великого розквіту пережив донос за совєтів. Совєцьку владу набагато легше було уявити собі без “совєтов”, ніж без доносів.

В попередньому розділі ми вже посилалися на В. Куйбишева, який вважав донос обов’ язком кожного члена партії, хоч і заперечував проти того, щоб цю корисну річ називати власним ім’ям. Таке почесне місце відведене доносу в системі народної влади, в “новом обществе”, призвело до відомого колапсу 1937, коли пропозиція так істотно перевищила запотребування, що влада мала широку можливість вибирати. Для декого це принесло свої наслідки. Абсолютно не ставлячи це в будь–який зв’язок із попереднім, — відмітимо, що в ті роки Б. Мітін з нічого став академіком, а Л. Брєжнєв та А. Косигін, — членами ЦК.

Процвітав донос і на окупованих німцями теренах булого СССР, але — без жодних заохочень з їх боку, навіть — навпаки. Бо це дратувало слідчих гестапо, які хутко зрозуміли, що за цією повінню доносів — майже нічого істотного не криється, але службові обов’язки примушували, вимагали розібрати кожний папірець, який би марний він не був. Ті з них, хто перед тим працював в окупованих європейських країнах: Голандії, Норвегії, навіть — Югославії, — свідчили, що там кількість доносів на душу населення — була на порядки нижче!

Непогане свідоцтво могутності впливів великої російської культури, культури не тільки острога, але й культури доносів…

Загальнонародне російське захоплення доносом в совєцький період — створило його нове Відродження — Ренесанс, та породило понад своєрідне явище, цілий новий жанр літератури, який можна було б називати літературним доносом.

Совєцька країна найбільше прославилася назовні отим “жєлєзним занавєсом” — залізною куртиною. Створене це було не для закордону, а для нас, та про те, що там за нею творилося — вповноважені були доносити нам всім лише особливо довірені особи, правильніші з правильних, як — скажімо, сталінський агент із особливих доручень Ілля Еренбург, або король совєцьких журналістів Юрій Жуков.

За поставленою більшовиками залізною куртиною існував цілий океан світової культури, на відміну від тих брудних калюжок, що висихали остаточно “под солнцєм Сталінской Констітуціі”. Чого там тільки не було! — але… Ми бажали читати тільки пролетарських письменників, які були й там, хоч їх там навпаки — ніхто не читав. Не всі вони, щоправда, були достатньо пролетарськими, щоб задовольнити строгим правилам сталінської цензури. Таких — ясна річ, не перекладали, але рясно на них посилалися, щедро доводячи до нашого відома все, що в них було нерозумного, недоброго та невічного.

Про все це море культури ми могли б і зовсім нічого не знати, та так воно — певно, й було б, якби не могутні електромагнітні хвилі, від яких вже не можна було загородитись, хібащо куполом зі щирого заліза, але… Радіо може донести зміст літературного твору або музики, та — не живопису або фільму.

Ось про все це, що твориться там у них — за залізною куртиною, — нам і писали: різні особливо довірені, близькі до КГБ люди. Про письменників, яких ніхто у нас не міг прочитати, про художників, яких ніхто не міг побачити, про музикантів, та вже з меншою певністю, бо тих можна було й почути. Бо мрія ідіотичної влади про ідіотичне радіо, де “в каждом пріємнікє слишно / “Алло, говоріт Москва!”” — була нереальною. Бо якщо в кого й заводилося власне радіо, то тільки не на