Дві культури - Олександр Боргардт

Теж там зустрічаємо й те, що було нормою Росії часів Петра: раб міг донести на пана та отримати за це волю та частину панового майна.

Звідки починається донос в Росії — важко сказати, але на службовий рівень його підняв іще в Москві Іван Каліта (1325–1340), завівши оплачуваних донощиків.

Розквіт доносу наступає в правління Івана ІУ (1530–1584), коли саме за політичними доносами були репресовані десятки тисяч людей. Після нього Боріс Годунов (1598–1605) уводить до практики донощицтва новий елемент:

…была сплетена сложная сеть тайного полицейского надзора, в котором главную роль играли барские холопы, доносившие на своих господ, и выпущенные из тюрем воры, которые шныряли по московским улицам, подслушивали, что говорили о царе и хватали каждого, сказавшего неосторожное слово.

Тут ми, чи не вперше в Росії, бачимо, як влада спирається саме на кримінальне злочинство. Отже, совєцька практика покладатись на “сук”, чи то в таборах, чи то на волі, — має давню традицію. Єдине, про що тут можна дискутувати, так це про те, чи є воно свідомим використанням досвіду власної історії, чи стало вже чимось генетичним?

В загальному ж спостерігаємо (вперше?) написане вище, — в антисуспільстві влада спирається на те, що в нормальному суспільстві є небажаним маргінальним елементом: на кримінальну злочинність. Є також підстави вважати, що саме в цей час Москва пережила (перший?) донощицький колапс, коли кожен доносив на кожного, а влада дещо розгубилася: кого хапати першим?

Оргії донощицтва поклав край лише Дмітрій Самозванєц, — чи не єдина достойна людина на російському престолі за весь час його існування. Навіть історик В. Ключевскій, цілком лояльний до російського самодержавства, погоджується, що “на престоле московских государей он был небывалым явлением” та дещо розвиває цю думку далі:

…богато одаренный, с бойким умом, легко разрешавшим в Боярской думе самые трудные вопросы, с живым, даже пылким темпераментом, в опасные минуты доводившим его храбрость до удальства, податливый на увлечения, он был мастер говорить, обнаруживал и довольно разнообразные знания.

Потім, коли ситуація “Смутного врємєні” стабілізується на Романових — донос не пишно, але стало квітне, роблячи свою велику справу за нового тоталітаризму (а як же? — пам’ятаєте: “нє пєть, нє плясать, рукамі нє плєскать!”), своєчасно сповіщаючи владу про різного роду порушників тоталітарного регламенту життя.

Величезного поштовху родимій справі доносу — надає великий реформатор Петр І. То був насправді, як потім за совєтів, — зоряний час, золотий вік доносу! Підкреслимо, що Петром І донос в Росії був зведений до рангу чи не найважливішого засобу державного управління. В цьому сходженні доносові допомогло повальне хабарництво та крадійство людей московських.

Дійшло того, що крім цілого штату офіційних “фіскалов” (так він тепер іменувався, цей незамінний фах), був поставлений головний по всьому донощицькому відомству: обер–фіскал.

Указом от 5 марта 1711 г. Сенату предписано было выбрать оберфискала, человека умного и доброго, какого бы звания он ни был, который должен над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправый суд, "також в сборе казны и прочего". Обер–фискал привлекал обвиняемого, "какой высокой степени не есть", к ответственности перед Сенатом и там его уличал. Доказав свое обвинение, фискал получал половину штрафа с уличенного; но и недоказанное обвинение запрещено было ставить фискалу в вину, даже досадовать на него за это "под жестоким наказанием и разорением всего имения". Обер- фискал действовал посредством раскинутой по всем областям и ведомствам сети подчиненных ему фискалов. Так как по указу каждый город должен быть снабжен одним или двумя фискалами, а городов тогда считалось до 340, то всех таких сыщиков, столичных, провинциальных и городовых с ведомственными по комплекту могло быть не меньше 500.

Півтисячі, і на всю Росію!

Щоб усвідомити собі лиліпутські масштаби “дєл Пєтрових” — досить останьої цифри. Нагадаємо, що в наш час кількість зареєстрованих постійних донощиків “Штазі” в покійній НДР, — сягала півмільйона. На душу населення це становитиме десь 0,03; в той же час кількість штатних співробітників “Штазі” була десь 0,006. Порівняйте це з петровськими часами, коли на одного громадянина приходилося тільки 0,0001 фіскала! Дрібниця…

Фіскалів завели й там, де їм би — наче й бути не слід, — у духовному відомстві, там вони мали назву “інквізиторів”; хоч головного “інквізитора”, на зразок Торкемади або Геварри в Еспанії, — здається не було. То був тільки початок справи, тому й було таке громіздке дублювання. За совєцьких часів проблему вирішили просто, але геніально: кожен церковний ієрарх був за сумісництвом іще й офіцером КГБ, до патріарха включно.

Але, повернемося до Петра. Оскільки фіскали вербувалися з того ж таки московського антисуспільства, хабарного та крадійного, наскрізь корумпованого, то…

Безответственность фискалов манила их к произволу и злоупотреблениям, которые и не замедлили обнаружиться. Сам обер–фискал Нестеров, рьяный обличитель всяких неправд, не щадивший даже своих прямых начальников сенаторов, верховных блюстителей правосудия, не исключая князя Я. Ф. Долгорукого, служебная корректность которого входила в пословицу, доведший своими обличениями до виселицы сибирского губернатора князя Гагарина, — этот самый воитель правды был уличен во взятках, засужен и присужден к смертной казни через колесование. Древнерусское судопроизводство допускало извет как частное средство возбуждения судного дела, но средство обоюдоострое: подводя оговариваемого под пытку изветчик и сам мог ей подвергнуться. Теперь донос стал государственным учреждением, свободным от всякого риска.

Як бачимо, в нормальному суспільстві — донос зайвий, в скорумпованому ж антисуспільстві він не виправдовує себе саме внаслідок скорумпованості самих донощиків. Так почала підупадати велика справа Петра, знову ж загублена її виконавцями. Проблеми довелося вирішувати більш радикально, мобілізуючи на славну справу донощицтва широкі народні маси. Донос стає за Петра (“Велікого”) - справою всенародною.