Дві культури - Олександр Боргардт

його? — на це неважко відповісти. Бо більшої самодержавної паскуди в російській історії — просто не існує. А значить? значить він і є герой з героїв; більшого немає. Як щось там і недотягне режисер — за нього це зробить самодержавний мерзотник.

Щоправда, можна було “пойті другім путєм”, наслідувати М. Чіаурелі, або М. Булгакова, який свого часу надумав був писати про самого тов. Сталіна (хоч той, здається, і не дозволив). Але, на це Ейзенштейн, схоже, не насмілився.

Перша серія (1944) вийшла навіть добре, хоч і не без зауважень, але друга (1947) — у прокат не пішла. На автора ця чергова поразка вплинула так, що він невдовзі помер від інфаркту, так і не зумівши догодити начальникові — “вєлікому Сталіну”.

* * *

Фільм розпочинається коронуванням Івана ІV царем та роздумами вголос іноземних послів про те, що цього, ніби, — “не визнає Європа”, якій — ви же знаєте: тільки й світу в очах, що заздрити Росії. Хтось цідить крізь зуби: “сільним будєт — прізнают!” Ось вам вона — друга “русская ідєя” — “сіла єсть — ума нє надо!” Та сама ідея, що насамперед перетворила Росію на пастку для самого російського народу. В першу чергу.

Зауважимо, що всі ці розумування — є чистий вимисел на рівному місці. Просто тому, що першим коронувався не князем, а “царєм всєя Русі” — Іван ІІІ; з приводу ж цієї події — жодних там визнань чи невизнань бути не могло — їм, чи не все одно: цар, не цар? Справа внутрішня…

Добре підстережений в фільмі й основний принцип російської агресії, принцип вагадла: здобуте на сході повертати на агресію проти заходу, а набуті там військові досягнення — проти сходу. “С востоком покончілі — тепер на запад!” — верещить Іван своїм гугнявим черкасовським тенорком цапа, взявши Казань.

У фільмі знайшла свого втілення й тисячолітня “русская ідєя” — “хто не з нами — той ворог”. З ким “із нами”? — то вже інше питання. Говориться, незмінно, від імені “русского народа”, а як він “бєзмолвствуєт” та цьому не заперечує, то значить погоджується.

Чуємо й стандартно ідіотичну аргументацію, ту саму, що й в офіційній російській історії: верхів’я “нашіх рєк” у нас, значить… Значить — треба брать і все останнє, а як при цьому не можна не набути верхів’їв якихось інших рік, то… А як ніхто свого так просто не віддасть, отже… добувати агресією. Як і робили.

Але, заради чого воно, це все? — заради чого всі ці гори трупів, що тягнуться чередою через сторіччя, трупів чужих та власних? Психічно нормальній людині цього не збагнути, хоч офіційна версія є.

“Раді русского царства вєлікого!” — незмінно проголошує Іван, якомога вирячуючи очі; як наприкінці першої, так і наприкінці другої серії фільму. Добре, нехай і так буде. Але, тоді поставимо наступне запитання: а воно навіщо, оте “царство вєлікоє”? Бо достеменно відоме вже всім і давно, що ніхто й ніколи в цьому “царствє вєліком” — не жив життям, достойним людини. Ба, навіть сам Іван — бувало, піддавався манії переслідування та марив збігти до Англії (!).

Так от, вимагаємо чіткої та ясної відповіді: кому тоді та навіщо потрібна Росія? — “русскоє царство вєлікоє”?

Найменше у фільмі на висоті — акторська гра. Мабуть саме тому, що відповідальність дуже велика. Дієві особи не мовлять, а проголошують, провіщують, без жодної потреби вирячуючи очі та обертаючи ними. Не за необхідністю, а так; щоб залякати, чи як? Найбільш дурний та ходульний стиль, який тільки може бути. В “Александре Невском” він тільки розпочинається становленням, як би мовити, а в “Иване Грозном” досягає свого завершення.

Дивно, але переглядати фільм “Иван Грозный”, це — до деякої міри уходити в минуле. Бо як зняти звук, він не відрізнятиметься чи — мало відрізнятиметься від тих фільмів початку російського кіно, славетної студії (чи радше “фабрікі”?) Ханжонкова. Ті самі підкреслено виразні гести, те саме витріщування очей.

КУЛЬТУРА ДОНОСІВ

Бди!

Козьма Прутков

Незабутній Павлік Морозов, із яким ми дещо познайомились у попередньому розділі, — то лише часточка великого цілого, як то кажуть — тільки верхівка айсберга. А ним самим є донос як рушійна сила (або одна з них та не остання) російського суспільства.

Особливість його, як ми вже в цьому неодноразово переконалися, полягає на тому, що це — антисуспільство. Тобто те, що в звичайному суспільстві буде правим — там буде лівим; що додатнім — у них буде від’ємним, і навпаки. Як віддзеркалення в люстрі.

Це означає, що коли людське суспільство працює на засадах моралі (ну, не дослівно, — приблизно, загалом), то це працює на тому, що є маргінесом нормального суспільства; порушеннях нормальних принципів моралі. Якщо звичайне суспільство працює на здоровому глузді та ініціативі, то антисуспільство засновується на якомога більш безглуздій ідеї, найвище цінує невігластво та глупоту своїх підданих, а також їх незаперечну покірність, безініціативність (“нє висовивайся!”). Тобто, як бачите, саме на тому, що в нормальному суспільстві вважається маргінальним, а значить — небажаним.

В числі таких явищ почесне місце займає донос. Антисуспільства будуються імперіями, отже…

Почесне місце він займає іще в Римі. Там були вироблені такі принципи його існування, як легальність доноса, винагородження донощика частиною майна його жертви та нарешті, — інститут оплачуваних донощиків. Початок християнства знаменує й розквіт політичного доносу. Схоже, що тоді мав місце навіть доносительський колапс, бо є відомий лист імператора Траяна до намісника Бітинії Плінія Молодшого, де він рекомендує не приймати до уваги анонімних доносів.

В “другому Римі” — Візантії, донос теж був на почесному місці, як пише нам дослідник:

Доносы и клевета были будничным явлением и даже получали теоретическое оправдание: считалось, что порицание, пусть несправедливое, способствует улучшению человеческой природы.

[А. Каждан, Византийская культура, Москва,