Дві культури - Олександр Боргардт
Його врятував та дещо реабілітував патріотичний антинімецький фільм “Александр Невский” (1938). Робили його в такому великому поспіху, що й зими не дочекалися: зимові сцени ляпали влітку, замінивши сніг на сіль. Музику до фільму написав О. Прокофьєв, який тільки но повернувся додому. Йому, здається, відправили до ГУЛАГу дружину, якусь там, бува, не аргентинську шпигунку. Отже, йому теж потрібно було терміново реабілітуватись.
Цим разом — все було гаразд: державна премія, народна любов; нарешті…
Враження від “Александра Невского” — нелегко описати; воно якесь мішане, двозначне. Щось: оце, оце, — є добре, але… Але — в цілому — воістину, це був початок того, що вже по війні критик Гурвіч, що довго терпів, — назвав “мультіплікаційним епосом”. Він, нічого не передчуваючи, зробив це безпосередньо перед лихою годиною “космополітізма”, та — на власну ж голову.
Саме так: мультіплікаційний епос; поготів — партія Олександра — не для черкасівського цапового тенорка, ріденького та гугнявого: вона для доброго баритона або баса.
До того, — оті шоломи на зразок “будьоновкі” (яка, в свою чергу, проектувалася на кшталт шолома) з непомірно високими верхівками. Влучним ударом по такій верхівці можна легко зламати шию, — подумали б
про це, панове! Подивилися б на тюркський прототип — зразок; може й менш декоративний, та зате набагато безпечніший. Одягнене в ці шоломи бородате, заросле по самі очі “ополчєніє” — виглядає дикувато та смішно. Зауважимо, що справжні новгородці, громадяни європейської республіки, — стриглися та голилися як годиться. Не нагадували ні в чому диких московітів.
Фільм є — дослівно, просякнутий тугою за силою, та багатирством, та вже це є дещо смішне. Бо така туга — є суто московською, колоніальною. А древній слов’ янський Новгород покладався не тільки й не стільки на силу, а й на розум: як з отими німецькими лицарями. Це було велике місто, місто дипломатів. Бо це ж він, Олександр, став чи не до нашестя монголів, невідомо як, — кровником–побратимом Сартах–хана, сина Бату. А у монголів таке побратимство важило чи не більше від справжнього рідства.
Однак, фільм якось такось зробив своє, на час реабілітував свого автора.
Але, дивно, як Бог все життя грався цією людиною, — менше як через рік антинімецькій фільм прийшлося відправляти до комори: в серпні 1939, по пакті Молотова–Ріббентропа, виявилося, що ми — щирі друзі! — “да здравствуєт солнцє, да скроєтся тьма!” На час наш невдаха знаходить собі притулок у “Большом театре”, та знову на патріотичному грунті: зі “псамі–рицарямі” ми тепер на час є друзі та треба їх частувати операми їхнього ж патріотичного композитора Ріхарда Вагнера. До цього дістали десь і справжнього німця, дирігента Курта Зандерлінга, якого чи то забули репресувати 1937, чи то тимчасово випустили.
* * *З цього приводу потрібно зробити невеличкий відступ. Дійсно, — навіщо було для постановки опери в столичному театрі — запрошувати відомого кінорежисера? Приводи для цього, однак, були; бо справа була — понад складна. Тут і слід пригадати, що опери Вагнера ніколи не користувалися популярністю в Росії, та зовсім не тому, що їх би не стали слухати, ні.
Коли оглянути оперний репертуар Росії — нам, по–перше, впаде у вічі його надто невелике розмаїття. А подруге, майже весь він обмежується музикою минулого століття. Виключаючи, ясна річ, такі совєцькі новації, як там “Декабристи” Ю. Шапоріна, де окремих постатей розрізнювано не так за їх музичними характеристиками, як за вусами або бородами; та “Тихий Дон” І. Дзержінского, про якого вже й взагалі годі щось казати.
Весь цей репертуар був нескладний музично та пояснювався непрофесійністю та недосконалістю театральних ансамблів, навіть таких, як “Большой театр”. Тобто, — добре знайомою нам відсталістю. Німецький композитор Ріхард Штраус (1864–1949) відносився до модерністів, хоч і спирався на традиції, — Г. Берліоза, Ф. Ліста та Р. Вагнера. Написані ним опери “Саломея” та “Електра” вражають драматичною, складною та барвистою музичною тканиною; нелегкі для виконання. Прем’єра “Саломеї” відбулася 1906 року в міланському театрі “Ла Скала” та до цього придалася наша Соломія Крушельницька (1872–1952), яка блискуче виконала складну партію Саломеї. А через три роки — 1909, в тому ж театрі та на прохання автора — й партію Електри. Для неї, українки та співачки світової слави — жодні такі труднощі просто не існували. Поготів дирігентом був її добрий приятель, Артуро Тосканіні (1867–1957).
Один із булих дирігентів “Большого”, здається — Похітонов, в своїх спогадах описує, як там і собі, ще перед війною, хотіли поставити “Саломею” Штрауса. Якось–такось вдалося упоратися з оркестром, але співаки… їм так і не судилося піти далі перших сторінок партитури: не тим був фаховий рівень, не тою була музична культура. А там були й “заслуженниє”, були й “народниє”…
Вагнер був не такий важкий для виконання, але й тут були свої труднощі: потрібні були непересічні вокальні дані та витривалість, — опери були досить довгими. Але, за допомогою Ейзенштейна якось подолали труднощі та щось там поставили, здається, — “Валькирій”. Але — на тобі, — наступила “Вєлікая Отєчєствєнная” та бідолаха Вагнер — німець до шпику кості, знову попав у немилість.
* * *Дещо оговтавшись від чергової несподіванки долі, наш герой мужньо приймається за того, хто вже нізащо не видасть, не підведе, — Івана ІУ “Грозного”. До речі, це останнє — ніде й ніколи так не перетлумачують. Всіма мовами пишуть просто — “Жахливий”, що ближче істини. Чому саме вибирає
