Дві культури - Олександр Боргардт
Він, як ніхто інший, втілив в собі служальське, холопське єство збільшовиченої російської інтелігенції: старався прислужитися якнайліпше, а виходило… не те! Ця трагічна розбіжність переслідуватиме його все життя. Та — хіба тільки його? Бо пристосовуватися теж треба вміти… не надто лізти в цьому зі шкіри…
Потім, певний час його не чути. Він зайнятий якимись там аферами в Мексиці, про які й досі мало що відоме. В цьому він мав допомогу з боку людини, про яку теж важко сказати щось добре — бездарного американського письменника та переконаного соціаліста Ептона Сінклера.
Отже, що саме він там робив — ми не знаємо, але — кажуть, багацько знімав, хоч цього, здається, ніколи нам не показували. Настільки багато, що став навіть (втім — зауважимо, тільки в Союзі) — “батьком мексиканського кіно”. Дивні справи… просто тут, поруч із Мексикою, стоїть Голлівуд, так би мовити, визнана столиця світового кіно, а по батька — аж за океан посилають!
Дещо можуть прояснити тут справи — дві обставини. По–перше, це було вже в ті часи, коли за кордон просто так собі, будь–кого, — не випускали. Отже, він був у Москві, принаймні, в довірених особах (навіть після суворої критики). По–друге, не забудьте, чим була Мексика всього десяток років перед тим. Незабутні часи Панчо Вільї та Еміліано Цапати, — іще пам’ятали по всьому світі. Безперечно, більшовики не могли не цікавитись — а як же там стоять справи сьогодні? — а чи не можна там чогось підпалити? Та ще й поруч із “цітадєлью капіталізма” — Сполученими Штатами.
Почати звідти, з неостиглих іще вуглів, роздмухувати “пожар міровой революції”. Правдоподібно, тоді для Сталіна Мексика була такою ж спокусою, як через тридцять років для Хрущова Куба.
Так, чи не була це місія саме такого характеру?
До речі, хто їздив за совєтів за кордон, добре пам’ятає, що навіть коли він не отримував ніякого там “спєцзаданія”, все одно, мусив по поверненні писати деталічний звіт про своє перебування “там”, шпигунське повідомлення для КГБ: де був, що робив, що бачив, із ким спілкувався, та про що йшла розмова. Потім, коли Союз пішов у минуле, цей звичай (чи обов’язок) якось зник сам по собі. Але, в середині березня 1995 голова адміністрації президента Росії, Сергей Філатов, — офіційно відновив цю добру булу шпигунську практику російського КГБ. Принаймні, для тих, що їдуть офіційно. Так повертається “дємократіческая Россія” на кагебешні “кругі своя”. Як той пес в “Еклезіасті”, що повертався до власної блювотини…
* * *Але, час рухається та наступає друге по жовтневому перевороті загально народне нещастя — колективізація. Для визнаного в світі майстра кіно — це новий привід розкрити себе — прислужитися більшовицькій владі, та він знаходить свого героя. Цілком достойного себе — піонера Павліка Морозова.
Цей останній, піонер, що доніс на батька “куркуля”, — повноправний історичний герой Третьої імперії (яка імперія — такі герої, що поробиш!) вигаданий (бували й такі!) чи невигаданий, але офіційно визнаний. Герой совєцької літератури. Принаймні, повнометражну поему “Павлик Морозов” написав десь на початку п’ятидесятих поет Степан Щіпачев. З його приводу, цього сумнівного героя, була якась там невеличка метушня наприкінці п’ятидесятих, але… Час довів, що нова Росія ладна пожертвувати Леніним вкупі зі Сталіним, та тільки не розлучатися з Павліком. Бо вони — що мають сумніви — люди нові, а доносити в с і х росіян на всіх, — зобов’язав іще, як ми бачили, “вєлікій рєформатор” Петр І. Отже, національна традиція, як би там не було; а вона — зобов’язує.
Пізніше, в ліберальні часи склали байку про те, що Павлік на батька не доносив, а всього тільки виступив проти нього на суді (!). Це вже було розраховане на кінцевих дурнів, бо всі знають, що навіть “врагов народа” судила “тройка” та за пару хвилин, жодних там “виступів” не вислуховуючи. А вже “кулаков”… на тих і “тройкі” не потребували, обходились… Але, враховуючи загальне дологічне мислення, такій версії можна не дивуватись.
А щодо Павліка, то керівництво “Всесоюзной піонерской організації” (ім. В. І. Леніна!) — постановило підтвердити рішення 1955 та вписати його до “Почетной книги”. Як невмирущий зразок для всіх майбутніх піонерів донощиків.
Втім, що це, які там доноси! Адже, ще на ХУ партз’їзді В. В. Куйбишев казав:
И вообще, приемлимо ли слово "донос" к заявлению члена партии, в котором заключается предупреждение партии о каком-либо неблагополучном явлении в той или другой организации? Я считаю, что это не донос, а сообщение, являющееся обязанностью каждого члена партии.
Однак, пропонований термін “сообщєніє” — якось не прижився. Життя випрацювало свої, красиві та благородні позначення для цієї паскудної справи: “сігнал” (найвживаніше для доносу вусного), або “матєрьял” (для доносу писемного). Шляхетні евфемізми несмертельної російської езопівської мови…
В роки перебудови для Павліка запропонували нову ролю — жертви нелюдського режиму (замітка в королеві брехні, більшовицькій “Правде” від 6.12.1990), це була відповідь на чергове перебудовне загострення критики на адресу маленького патріота. Що ж, можна й так; бо й сам “вєлікій Сталін” був, якоюсь мірою, — теж жертвою нелюдського режиму (при його безпосередній участі створеного).
Цікаво та надто симптоматично, що ніхто досі, здається, так і не потурбувався вияснити, — а чи існував він насправді, отой Павлік Морозов?..
Але, Ейзенштейн потрактував Павліка як належало, та 1935 завершив фільм “Бежин луг”, відверто укравши назву одного з оповідань І. С. Тургенєва. Однак, на нього чекало чергове розчарування — фільм не пішов на екрани. На автора це справило вбивче враження, бо людиною він був настільки ж боягузливою, як і переповненою служальства.
Правда про сталінську епоху — не дуже відома, та схоже — такою й полишиться. Бо поміж нами та нею досі стіною стоять
