Дві культури - Олександр Боргардт

Ми творимо нові форми нічим друга природа, увічнюємо молодість, затримуємо образ, котрий в природі змінюється або гасне за хвилину, вхоплюємо та розрізнюємо миттєві незауважальні порухи та полишаємо їх — таємничі очам прийдешніх поколінь.

Наш огляд культури був би неповним, якби ми оминули таку важливу частину сучасної культури, як кіно. Пригадайте тільки, якого значення надавав йому Ленін.

Нема чого сушити собі голову проблемою, яке місце займає в світовій культурі українське кіно. Такої проблеми просто немає, воно є та буде, та нема тут причини відразу пригадувати Олександра Довженка (1894–1956), бо попри його великий внесок — українське кіно ніяк не вичерпується ним. Бо був іще Іван Кавалерідзе перед та Сергій Параджанов після; були й інші. Був і Євген Славченко (Ежен Деслав, 1895–1966).

Він був дипломат за фахом та представляв свою нещастиву країну — Українську народну республіку (УНР) на конференції у Версалю 1918, але… В екзилі він і присвятив себе справі кіно та починав цю працю не з кимось там, а з Абелем Гансом у Франції, допомагаючи йому знімати славетного “Наполеона” (1927).

В свою чергу, у нього — українського митця на екзилю, розпочинали свій шлях такі люди світової слави, як Луїс Бунюель, Марсель Карне та Альфред Ціннеманн. Це він, разом із А. Гансом, Ф. Лангом та Л. Бунюелем, — був людиною світового кіно–авангарду. Його фільм “Фантастичні візії” — не має ні героїв, ні сюжету, але скарби каталонської архітектури, середньовічні сади Генераліфе в Гранаді, портали Севільї та арени іберійських цирків, — сполучені там із витягненими з дійсності абстрактними мотивами в такий спосіб, що відірватись не можна; там є й матадор Манолете, є й великий з великих — Сальвадор Далі…

Він був не тільки режисером, але й визнаним теоретиком кіно та телевізії.

А що ж — російське кіно?

Йому створювали славу багацько людей, мало — не хто завгодно.

Українці Андрій Тарковський та Сергій Бондарчук привнесли до нього немало із власного українського світосприйняття та світогляду; один — типово кунктаторську роздумливість над буденними явищами світу; другий — весь барвистий спектр українських емоцій. Працювали євреї — Г. Козінцев, Л. Рошаль, М. Ромм та інші, теж вносячи своє, національне та неповторне. Плідно працювали литвини та грузини. Плідно працювали, бувало, й росіяни.

Ми розглянемо тут тільки одного. Не росіянина, але — можливо, найбільш російського з них.

Сергій Ейзенштейн (1898–1948) вважається коріфеєм совєцького кіномистецтва. Він там вивищується один, як той Сталін серед членів Політбюро: нема йому рівних. Та — не тільки. Заглянемо, що пишуть про нього в такій собі малій чеській кіноенциклопедії, якої видано 1988 року, тобто — через три роки по об’явленні “перебудови” та “гласності”. Але, все там покищо — відбірно совєцьке:

Класик совєцької та світової кінематографії, досі напевно найгеніальніше явище поміж кінорежисерами. В образовому складенні своїх творів сполучив архитектонічний досвід та художній талант.

Непогано, чи не так? — далі читаємо:

Уславився своєю теорією монтажу атракціонів, заснованою на зіткненні вражаючих образів, змістовно незалежних на вигляд, а саме тому набуваючих нового значення. Ця теорія виходила з досвідів Л. Кулєшова та праць Д. Гриффіта, на неї вплинули практика модерного російського театру та знання психології.

Отже… щось таке — зобов’язує. А тому й подивимося, а що ж він там такого напрацював? — отой… “найгеніальніший”…

Фільм “Броненосец Потемкин” (1925), що наробив був аж так великого галасу в світі — зроблений навіть цілком добре, але — чи такий вже він шедевр, що й порівняти більше нема з ким? Навряд. Його аномальний успіх пояснюється радше двома обставинами.

1. Чи не виключно розважальним характером європейського та особливо американського кіно по Першій світовій війні. Щось справжнє робилося тоді лише в Німеччині або у Франції. А на тлі цих нескладних чаплінських, фербенксівських чи яких там іще виглупів, — добрий та дійсно драматичний фільм повинен був дійсно вражати.

2. Модою на все совєцьке (тобто — російське) після 1917. Не забудемо, що більшовикам та їх численним поплічникам на Заході вдалося надобре ввести світ в оману, обдурити мало не всіх. Видати свою тоталітарно- кримінальну владу за “строітєльство соціалізма”. Давно знайомого Європі. Одне слово: “Ах, еті русскіє опять удівілі мір!” Що ж, чим глупіша людина, тим легше буває її здивувати…

Справа в тому, що більшовицька Росія, аж до самого розпаду Третьої імперії, — не втрачала надії на троцкістську “міровую рєволюцію”, на світ під брудною п’ятою Москви. Існує красива байка, ніби Троцкого не любили на Заході тому, що — от, він за “світовую революцію”, а от Сталін він добрий, він за “построєніє соціалізма в одной отдєльно взятой странє”. Дурниці це все, просто й там — так само, поважали не розум, не добро, не моральність, а — силу.

В той час, як для власного народу й звичайний шмат хліба був розкішшю, Москва витрачала шалені гроші на моральне розкладення світу та на купівлю західної інтелігенції, яка не так і дорого коштувала: на різних там ромен роланів та бернардів шовів…

От, саме вони й робили рекламу всьому совєцькому; за совєцькі ж гроші (тобто — за наші з вами). Часом — і за тарілку (безкоштовну!) “русской ікри” (звичайна осетрова). Пригадайте, хоча б, що відповідала ота літературна шльондра — Бернард Шов, коли його запитували 1933 про “голод в Россіі”: “Який голод? — мене частували там такою ікрою, якої й у Рітца не знайдете!” Що ж, в чомусь і він був правий: в Р ос і ї — голоду дійсно не було… був на Україні.