Дві культури - Олександр Боргардт

“Бєда”, це й є прихід корінного населення, як їх іноді називали потім, або нацменов, як іменували тоді.

Безветренная в этот час степь дымилась на горизонте: то скакали тысячи коней кочевников и топтались их стада. Через трое суток ничего не осталось ни от шелюги, ни от сосны все обгладали, вытоптали и истребили кони и стада кочевников. Вода пропала: кочевники ночью пригоняли животных к колодцам села и выбирали воду начисто.

Ви ще не забули, сподіваюсь, що за непорушними канонами “россійской словєсності” — кочовики завжди переміщуються “нєісчіслімимі ордамі”, полишаючи за собою, як та сарана, — голу землю? Або — буває й гірше — “трупи та згарища”.

Так само й тут; дослівно.

Авторові, як і його співбратам по перу (а так само — читачеві), є абсолютно невідомою купа важливих відомостей про кочовиків. А разом і те, що кочують вони степом не як сарана, мільйонними зграями, а невеличкими родами, але… Як у подібній літературі дотримуватись реалій, то зникнуть, як болотна калюжа на гарячому сонці правди, більшість її виссаних із пальця сюжетів. Невідоме йому й те, що жодна отара ні шелюга, ні соснової голки їсти не стане, та… багато, багато іншого.

Побачивши таку пошесть учителька “с молодой злобой пошла к вождю кочєвніков”, бо ж усяка земна тварь мусить мати “вождя”. Бо як це можна: без “вождя”? “Вождь” марно намагається виправдатись.

— Все равно вы негодяй! — сказала Нарышкина. — Мы работали три года, а вы стравили посадки в трое суток… Я буду жаловаться на вас советской власти и вас будут судить…

“Вождь”, однак, теж не дає пошити себе у дурні, за словом до кишені не лізе та б’є в найболючіше місце, нижче поясу, натякаючи на хитке правове положення “обустроітєлєй” пустелі, знахабнів остаточно:

— Степь наша, барышня. Зачем пришли русские? Кто голоден и ест траву родины, тот не преступник.

Учителька про себе подумала, що “вождь умєн”, хоч нікому про це, природньо, не сказала “і в ту же ночь уєхала в округ с подробним докладом”, — як це у них називається: “сігналізіровать”.

Там, в окрузі, з нею розпорядилися мудро й державно: “пєрєбросілі”. Так, так — “пєрєбросілі” до Сафути:

Тоже село, только там селятся не русские переселенцы, а кочевники, переходящие на оседлость.

Навіщо воно кочовикам “пєрєходіть на осєдлость” та чи бажають цього вони самі, це питання якось не дискутується, але… Сафута — то зриме свідоцтво грунтовних змін.

І дійсно, раніше, в тій “Россіі, что ми потєрялі”, до Хошутова відрядили б сотню казаків, та ті й розпорядилися б із кочовиками, які не знають свого місця, — як треба. Ну, хоча б так:

Помню я еще Давыд Мартемьяныча… Вот усмирял кыргыз, ай, ай! Бывало, чуть что — берет сотню казаков, айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек. Так они чего делали, кыргызы то… Видят — беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни есть самую последнюю кибитченку, да кошмами заложат… Значит — к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалются, бывало, что тараканы… — И что же? — Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческой улыбкой… Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха… И при этом — взгляд настоящего праведника.

Оце — дійсно “усмірєніє”, або — як хочете на новий зразок: “освобождєніє”, за всіма ознаками. А можна — і як сьогодні: “навєдєніє констітуціонного порядка”.

Але, то ще були не ті часи, для чогось подібного може й сил малувато, то й незручно передчасно розкриватись, а от

Если бы вы, Мария Никифоровна, поехали в Сафуту и обучили бы осевших там кочевников культуре песков, тогда Сафута привлекла бы к себе и остальных кочевников, а те, кто уже поселился там, не разбежались бы. Вы понимаете меня теперь, Мария Никифоровна?.. Посадки же русских поселенцев истреблялись бы все реже и реже… Кстати, мы давно не можем найти кандидатку в Сафуту: глушь, даль — все отказываются. Как вы на это смотрите, Мария Никифоровна?

Марія Никифорівна замислилася — “нєвєстіться” тепер прийдеться по кінець життя. В Хошутове — диви й спіткався б який не є “возгрявий мужічонко”, примітив би “ліцом занєвєстєнную”, а в Сафуті ж — самі “нє наші”! Вона коливається, але великою є одвічна спокуса російського месиянства — навчити за книжками людей пустелі, — пустелі (рівно нічого в цьому не розуміючи) та вона погоджується: раз потрібно заради піщаної справи — буду дівкувати!

Потом Мария Никифоровна второй раз вспомнила умного спокойного вождя кочевников, сложную и глубокую жизнь племен пустыни, поняла всю безысходную судьбу двух народов, зажатых в барханы песков, и сказала удовлетворенно:

— Ладно. Я согласна.

Другий з двох народів у барханах тут, як то кажуть — ні до чого, ніхто його сюди не запрошував, але спробуйте переконати в цьому автора, Марію Наришкіну та… всю останню Росію; не переконаєте ніколи. Поручуся. Нагородою Марії, моральною — ясна річ, що якось компенсує її дожиттевє тепер “нєвєстєніє”, залишається прощальне речення завокроно:

Вы, Мария Никифоровна, могли бы заведовать целым народом, а не школой.

Тут нагадаємо тільки, що на всіх охочих в Росії завідувати народами —