Дві культури - Олександр Боргардт
Наведений уривок, здається, коментарів не потребує; хібащо — легкої коректи: “безуміє бєлой горячкі охватіло автора”… Або щось таке. Але, низку запитань тут поставити можна. Навіть — враховуючи білу гарячку. Куди, наприклад, поділися люди, що населювали Карпати? Бо навіть О. Солженіцин писав про якихось “карпатороссов”, яким зіпсували їх бездоганну російську мову підступні австріяки, — пам’ятаєте? Так, чи хтось взагалі їх питався? Або, — які саме країни змітав “ураган” Вогулова? — які острови заливав океан? — чи може там жила сама буржуазія, без пролетаріату?
Але, чи варто взагалі про щось розпитувати психічно хвору літературу психічно хворих читачів?
* * *Невилікувальну олігофренію російської літератури, з самих різних боків демонструє невеличке (всього 6 ст.) оповідання А. Платонова “Песчаная учительница”. Сюжет його знову, гранично простий: Марія Наришкіна, двадцяти років, із “глухого, забросанного песками городка Астраханской губернии”, закінчує якісь там курси, та її відправляють до невідомого: “в дальний район — село Хошутово, на границе с мертвой среднеазиатской пустыней”. Зауважимо, що “срєднєазіатскіє пустині” лежать за Каспійським та Аральским морями, та від Астрахані до них десь більше як 1000 км. (по прямій), але… дрібниці.
Село Хошутово, ясна річ, російське та розташоване, одним із багатьох, — з невідомими цілями та в якомусь явно невластивому місці. Де воно й ледь животіє, але… що ж тут поробиш, — треба ж якось “осваівать новиє русскіє землі”. А власне кажучи — чужу пустелю.
Она увидела селение в несколько десятков дворов, каменную земскую школу и редкий кустарник — шелюгу у глубоких колодцев. Колодцы на ее родине были самыми драгоценными сооружениями, из них сочилась жизнь в пустыне, и на устройство их требовалось много труда и ума.
Перервемо на мить нашого оповідача, відмітивши, що потрібного, одного та другого, було як завжди — далеко не в достатку. Тому
Хошутово было почти совсем занесено песком. На улицах лежали целые сугробы мельчайшего беловатого песка, надутого с плоскогорий Памира.
Перервемося знову, щоб відмітити суту дрібницю: білих (або навіть “бєловатих”) пісків у відомій нам Середній Азії — немає, а “плоскогорья Паміра” — скуті вічним льодом, а не посипані піском. Не так воно важливе, але є характерне для загальної компетенції автора та літератури, яку він репрезентує. Таке собі, невігласне барське нехтування дійсністю.
Хто знає, в чому тут справа, чи то в лікбезі погано вчили географії та природознавству, чи то лінь до книжки зазирнути… Але — продовжимо:
Песок подходил к подоконникам домов, лежал буграми на дворах и точил дыхание людей. Всюду стояли лопаты и каждый день крестьяне работали, очищая усадьбу от песчаных заносов. Мария Никифоровна увидела тяжкий и почти ненужный труд, — потому что, расчищенные места снова заваливались песком, — молчаливую бедность и смиренное отчаяние. Усталый голодный крестьянин много раз лютовал, дико работал, но силы пустыни его сломили, и он пал духом, ожидая либо чьей-то чудесной помощи, либо переселения на мокрые северные земли.
Останнє, наче, — чого вже краще? — на загальне вдоволення повернутись нарешті додому, в Росію, туди — звідки прийшли, але — не можна. Малодухість та дезертирство, бо хто ж тоді буде “осваівать” чужу пустелю? Погано влітку, але й взимку не ліпше.
Наступила ранняя зима, такая же злобная в этой пустыне, как лето. Застонали страшные снежные бураны, перемешанные с колким жалящим песком, захлопали ставни в селе, и люди окончательно замолчали. Крестьяне заскорбели от нищеты.
Відбути, однак, додому, віддавши пустелю — пустельникам, нікому не спадає на думку, та вчителька вирішує боротись: іде по допомогу до окроно. Грошей або допомоги там не дали (як і досі), а дали книжки та порадили самій “прєподавать пєсчаноє дєло”. Одне слово, в котрий вже раз перевалили все на отой універсальний російський “пєрдячій пар” (О. Солженіцин). Але, невдовзі “пєсчаноє дєло” зсунулося, принаймні, з мертвої точки: піднявши на ноги місцевих ентузіастів, вчителька вдень та вночі садить навкруги Хошутова шелюг та сосну.
Висліди — не забарилися.
Поселенцы в Хушутове стали жить спокойнее и сытнее, а пустыня помалости зазеленела и становилась приветливее.
А, так — подумати, чому це, власне, — “ситєє”? Бо ні шелюг, ні сосни наче не їдять. Значить — секрет автора. Але, загальний благобут не минув і вчительки, засновниці протипіщаної благодаті:
Мария Никифоровна пополнела, несмотря на заботы, и еще больше заневестилась лицом.
Чи “нєвєстілась” була вона й останніми частинами тіла, автор нас не сповіщає, але й “нєвєстеніє ліцом” іде на марне. Бо Марії передписане автором громадське покликання, й не більше. Отже, поки все йде добре, але приходить і час випробування, — йдуть кочовики, аборігени, місцеве нещастя, про яких — за клопотами навколо “пєсчаного дєла” якось підзабули. Вони ще існують, споконвічно існуючи в пустелі, та тепер, на відміну від минулих “інородцєв” (цей славний термін відродиться тільки наприкінці ХХ ст.) іменуються з повагою: “нацмени”. Не гірше від яких–небудь закордонних бушменів. Кочовики не прийшли навесні, коли в пустелі ще щось там росте, а спізнились; так було потрібно авторові, без цього й сюжету не вийшло би. Це сталося в серпні:
… когда вся степь выгорела и зеленели только сосновые и шелюговые посадки,
