Дві культури - Олександр Боргардт

Але, все це не так казка, як приказка: початок. Бо сама казка — ще попереду. Тут можна було вже ознайомитись не тільки зі стилем Платонова (у них він вважається не будь–яким стилистом), але й з тим, що нас у даному разі цікавить найбільше, — з нехитрою принадливістю творчої думки невігласного дурня. Як енергія — то “бєсконєчная”, як джерело — то “нєісчерпаємоє”, а як метал — то тільки “бєсконєчной крєпості”. І всі ці нескінченності — тільки, щоб відразу, одним махом. А головне — на дурняк: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію”. Як у казках цієї літератури, наскрізь просякнутих отією вродженою ідіотичністю. А зрештою, як “хотєніє” є, а от, “вєлєнія” чомусь немає, то принаймні хоч із пари крадених газових труб…

Але, по облагодійненні людства за допомогою вічного двигуна, спорудженого в сараї з двох труб “нужних размєров”, перейдемо до іншого, вже глобального платонівського сюжету, де й почнеться справжня казка. Ота сама, з “пєрєделкой пріроди”; та якої — на наше щастя — так і досі не вдалося “сдєлать билью”.

Оповідання про це називається не якось там приземлено, скажімо — “Записки сумасшедшего”, а з викликом, красиво — “Потомки солнца”. Вище ми бачили, що невігласний дурень безпомилково пізнається здаля за пожадливістю, за ентузіазмом. Тут відмітимо ще одну одвічну слабість дурня, — потяг, не так до красоти, як до красивості кічу. Бо кіч — то й є краса дурня. “Потомки солнца” вже саморобною турбіною в сараї не тішаться, їм подай більше: вони “пєрєдєливают зємлю”. Навіщо? — ну, це не питання. Як вже “пєрєдєливают”, то значить воно так треба. А треба, як бачите, ось чому:

Земля переодически подвергается засухам или, наоборот, слишком большой влажности. Человечество от этой свистопляски сил истребляется миллионными кусками. Потом идет смена времен года, эти — зима, лето и т. д. замедляют темп работы человечества, берут много у него сил на приспособление к ним, обрекают огромные пространства земли на бесплодие, стужу, тьму. А другую часть земли на свирепый ветер, песок и бешенство огня. Земля с развитием человечества становилась все более неудобна и безумна. Землю надо переделать руками человека, как нужно человеку. Это стало необходимостью, это стало вопросом дальнейшего развития человечества.

“…зіма, лєто…” — пригадуєте, отих чотирьох ворогів совєцького сільського господарства: весну, літо, осінь та зиму? Так, це ж з народного анекдоту, а тут… Абсолютно серйозно!..

“Пєрєдєлка” — то справа відповідальна, її має хтось очолити — “возглавіть”. Щодо “возглавіть”, то з цим в Росії, як ви знаєте, — проблем ніколи не було; не виникло і тепер. Отже — знайшовся; такий собі інженер Вогулов.

Он вырос в великую эпоху электричества и перестройки земного шара. Гром труда сотрясал землю, и давно никто не смотрел на небо — все взгляды опустились на землю, все руки были заняты.

Підкреслимо — все життя дивляться в землю тільки свині, людині таке не властиве. Що ж стосується інженера Вогулова, то про його шлях на верхи ми знаємо дуже мало. Автор обмежується тим, що ми навели. На чому полягали, однак, перетворні ідеї Вогулова? Про них можна сказати, що вони були не ліпші й не гірші від ідей інших перетворців. Були прості, як хліб (або — як правда):

Сущность проекта состояла в искусственном регулировании силы и направления ветров через изменение рельефа земной поверхности: через прорытие в горах каналов для циркуляции воздуха, для прохода ветров, через впуск теплых или холодных течений внутрь материков через каналы. Вот и все.

От і все. Просто, чи не так? Такою є ціль, а от — засоби? — чи бува знову вічний двигун? Та ні; поки ми маємо Вогулова — і з цим не буде великих проблем. Автор, із тою самою лікбезівсько–рабфаківською сміливістю (або ж класичною “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”) — запускається до дослідження природи речей та видає нам іще одне, мало не світове відкриття власного невігластва:

За светом уже начинается другая вселенная, материя уничтожается. Могущественнее, напряженнее света нет в мире энергии. Свет есть кризис вселенной. И Вогулов нашел способ перенапряжения, скучения световых электромагнитных волн. Тогда у него получился ультрасвет, энергия, рвущаяся обратно в мир к "нормальному" состоянию со странной истребительной, неимоверной, не выразимой числами силой. На ультрасвете Вогулов и остановился. Этой энергии было достаточно для постройки из земли дома человечеству.

“Постройкі із землі дома чєловєчєству”… Покищо сподобилися зробити це, хіба що, в дослівному сенсі — ще б трохи та позаганяли б усіх до “зємлянок”.

Зауважимо тут іще одну рису описуваного комплексу діяльної та войовничої глупоти. Його гвалтофілію, так би мовити. Визнання гвалту, насильства, над ким та над чим завгодно, — єдиним засобом перетворення. Риса — понад характерна, невід’ємна частина отої їх “сіли слабих”. Помилуйтеся на цей “ультрасвєт”: “напряжєннєє свєта нєт в мірє єнєргіі”, але… Стривай, ми зробимо його ще “напряжєннєє”, “скучім”! — ось так… А тепер — помилуйтеся на виники:

Ультрасвет попробовали на Карпатах. В маленький тоннель вкатили вагончики с зарядом конденсированного ультрасвета и отпустили электрический тормоз, удерживающий ультрасвет в его ненормальном состоянии, — и пламя завыло над Европой, ураган сметал страны, молнии засвирепели в атмосфере и до дна стал вздыхать Атлантический океан, нахлобучивая миллиарды тонн воды на острова. Пучины гранита, завывая, унеслись на облака раскалились там до неисчислимой температуры и превратились в легчайшие газы, а газы унеслись в самые высокие слои атмосферы, там как-то вступили в соединение с эфиром и навсегда оторвались от земли. От Карпат не осталосьи песчинки на память. Карпаты переселились ближе к звездам. Материя