Дві культури - Олександр Боргардт

…все, что сейчас происходит с человечеством, подводит его вплотную к выполнению только ему присущей и предначертанной миссии — к управлению природными процессами на земном шаре, а потом и в околосолнечном пространстве… Человечество — это орган природы, ею же созданный для управления стихийными силами.

Таке, схоже, тхне вже відвертою паранойєю. Підкреслимо, в суспільстві цього автора, — ніхто чогось такого не відмітив. Значить — норма. Хоч тут, наче б то й намагаються (всього тільки) “управлять пріроднимі процєссамі”, але… В двадцяті роки й пізніше — в “Сталінскую епоху”, паранойя була, можливо й гострішою: “пєрєдєлать пріроду”. Нагадаємо, що так звана “мічурінская біологія” — переробляла природу дослівно, гвалтуючи її всіма доступними засобами. Презирливо нехтуючи її законами. Це — теж невід’ємна частина цієї культури.

Так от, в цій великій та параноїдній справі — “пєрєдєлать пріроду”, далеко не останнім був і совєцький російський письменник А. Платонов. Почнемо з його оповідання “Маркун”. З контексту плине, що це — чи то ім’я, чи то призвісько великого винахідника. Починається все з того, що він:

От недавней болезни у него дрожали ноги и все тело тряпкой висело на костях. Но голова была ясна и просила работы. В нем всегда горела энергия. Даже когда он корчился в кошмарах, он помнил о своих машинах, об ожидающих чертежах, где им рождались души будущих производителей сил.

Винахід, якого випрацьовує Маркун у своїй світлій голові, — має облагодійнити все людство, на щось менше тоді не спокусювалися, розмах був, ентузіазм. Та ще й сам Федір Михайлович, як пам’ятаете, заповідав нам братську любов до всього людства (ну, крім там різних “жідішєк да полячішєк”, ясна річ). Сутність небувалого винаходу полягала в наступному:

Если устроить двигатель, думал Маркун, вырабатывающий в секунду определенную величину енергии; если связать с ним непосредственно одним валом другой двигатель, дающий в ту же секунду энергию в два раза большую против первого двигателя, и если давать им неограниченное количество естественных сил (воды, ветра), то тогда общая работа этой пары моторов будет такова: вращение сначала будет соответственно работающей естественной енергии в первом малом моторе, потом увеличится в два раза, так как второй мотор одновременно съедает естественных двигающих сил в два раза больше. Но первый мотор тоже начнет потреблять силы в два раза (значит — в четыре относительно первого момента) и потянет за собой вал на четверное ускорение против скорости в первый пусковой момент. Потом ускорение будет равняься 8, 16, 32… Итак мощность будет возрастать бесконечно; предел ее — прочность металла, из которого сооружены моторы.

Як бачите, все не тільки вельми просте, але й геніальне. Читач вже здогадався, напевно, що Маркун створює, не більше не менше, як вічний двигун, а автор не тільки його не розхолоджує, але й схвалює. Не спростовує дурість свого героя, а ще й додає своєї, власної. Так, так; той самий вічний двигун, про якого достеменно відомо вже більше ста років (а власне — з відкриття закону збереження енергії), — що його побудувати не можна. Та, тільки не для Маркуна. Зупинка за малим: де взяти метал, що витримає енергию, яка береться з нічого? Та, для автора і це не перепона.

И огнем прошла неожиданная мысль, что если бы найти металл с бесконечной способностью прочного сопротивления, бесконечной крепости. Но такой металл есть: он просто одна (так і написане! О. Б.) из видов мировой енергии, вылитая в форму противодействия. Это вытекает из общего закона бесконечных возможностей сил и их форм. Но тогда моя машина — пасть, в которой может исчезнуть вся вселенная в мгновение, принять в ней новый образ, который еще и еще раз я пропущу через спирали мотора.

Підкреслимо, що як описуваного тут металу, так само немає жодного “закону” отих — “бєсконєчних возможностєй” (як нема їх самих). Але, для винахідника (вкупі з автором) — метал теж десь є, та саме такий, як треба, але — де ж його взяти в “пєріод рєконструкції”? От і приходиться ляпати з того, що є під руками:

Маркун пристроил в сарае к углу турбину, привинтил чашку, в которую упиралась пята машины, и воронку и принес от крана с улицы пять ведер воды. Воду он вылил в бочонок, потом смазал машину, повернул ее оборота два рукой и засмеялся своей одинокой радости.

Справа, попри непорушні, здавалося б, закони фізики, — добре пішла. Всього з п’яти цеберок звичайної води — зверніть уваги. Не рахуючи, ясна річ, — “волі к побєдє” та “ентузіазма”.

Маркун все подливал воды. Турбина ревела и, казалось, стояла неподвижно от быстрого вращения. В воронке вода крутилась вихрем от всасывания машиной и слышно, как выла и стонала вода по спиралям. Машина наращивала силу, Машина расходилась и свистела от хода и резала водяным вихрем воздух.

Все добре, але надобре сміється той, хто сміється останнім.

Дотепний винахідник вічного двигуна не потурбувався, однак, щоб його машини можна було б не тільки запустити, але й зупинити. У них таке (особливо — в Росії) буває. А тому все воно добром і не покінчилося.

Машина увеличивала ход. Мощь ее росла, не находя сопротивления, уходила в скорость. Лопнула нижняя спираль, с визгом оторвался кусок трубы и, вращаясь, ударил в деревянную стенку сарая, пробил ее и вылетел на двор. Турбина выскочила из подшипника и зарылась в землю.