Дві культури - Олександр Боргардт

конечно, только один Горький, пропаганда которого с его мировой знаменитостью, с его большими и примитивными литературными способностями, как нельзя более подходящими для вкусов толпы, с огромной силой актерства, с гомерической лживостью и беспримерной неутомимостью в ней оказала такую страшную преступную помощь большевизму поистине "в планетарном массштабе". [И. Бунин, Окаянные дни, Москва, 1991, с. 275]

Чи до чогось такого — потрібні ще коментарі?

* * *

Читав таке про себе М. Горькій, чи ні, — важко сказати, але… В його листуванні з письменником С. Н. Сергеєвим–Ценскім можна знайти наступне:

И. А. Бунин напечатал в монархическом "Возрождении" статью о "самородках", называет Есенина "хамом", "жуликом", "мерзавцем". Очень жуткими людьми становятся господа эмигранты. Тон прессы их падает вместе с грамотностью.

[лист від 30.12.1927]

Тон “падати” не може, може понижуватись або підвищуватись, та ми вже добре знаємо велику грамотність самого нашого підопічного.

* * *

Сам про себе він був, однак, не остнанньої думки, померти від скромності йому не судилося. В іншому листі він пише про власні письменницькі знахідки:

Там, в книжке у меня, есть рассказишко "Енблема", — купец — тульский фабрикант самоваров Баташов Сергей Николаевич, ей–богу, это блестящая идея: отправить богиню справедливости в сумасшедший дом! Оцените! А в другом рассказе, "Голубая жизнь", у меня глобус — сиречь земной шар — "Чижика" играет. Считаю, что это тоже неплохо.

[лист від 5.02.1928]

Дійсно, що ж тут сказати? — великі досягнення нашого майстра слова, “інжєнєра чєловєчєскіх душ”… “Вєршіни пісатєльского мастєрства”, так би мовити; є, що показати…

* * *

Залишилося нам з’ ясувати, як ставився Горькій до своїх попередників? — хоча б до того ж таки Федора Михайловича, якому ми відвели (і — не випадково) цілий розділ. Дещо про це можна з’ ясувати зі статті Ан. Тарасенкова “Величие Горького” (Новый мир, N 6, 1951).

Он сознательно и последовательно, на протяжении почти всей своей жизни, страстно и жестоко критиковал творчество Достоевского, хотя и признавал его большой талант. Он писал в одном из своих дореволюционных писем: “показывать миру свои царапины, чесать их публично и обливаться гноем, брызгать в глаза людям желчью своей, как это делают многие, и отвратительнее всех делал злой гений наш Федор Достоевский, — это гнусное занятие и вредное, конечно.

Але, чи є в цій писанині хоч крихта справедливості?

Тут може виникнути й слушне запитання: а чи він читав коли–небудь Достоєвского, цей великий пролетарський письменник? Чи може він взагалі — “нє чітатєль, а пісатєль”? Різниця між ними — всього 47 років, а — яке падіння! — яке безмежне падіння!…

А. ПЛАТОНОВ

Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись! Дипломаты хотели задушить нас санитарным кордоном и блокадой, кулаки думали взять голодом, троцкисты — злодейским выстрелом из-за угла, иноземные писаки — клеветой; брызжа бешеными чернилами, сочиняли они о нас всякие небылицы, обзывали дорогие наши мечты сумасшедшим бредом и предсказывали крах пятилетки.

Б. Горбатов

Неможливо розібрати тут всю совєцьку літературу, але наш огляд був би неповним, якби ми пройшли мимо А. Платонова (1899–1951), який вважається, хоч і посмертно, — її вершиною. М. Горькій — початок совєцької епохи, А. Платонов — її присмерк, але — й майбутнє. Дійсно, читаємо:

На красный свет шел Платонов во всех своих работах, и, на радость всем нам, чистота понимания человеческой души, святое отношение к описываемым явлениям были у него равны писательскому размаху. Это и обеспечило исключительную красоту, редкую человечность удивительной прозы Платонова. Теперь эта проза наша. Она стала частью России.

[Ф. Сучков, Передмова до А. Платонов, Избранное, Москва, 1989]

Відгук містить в собі й оцінку, та досить високу. Отже…

Ми не станемо тут розбирати його велікі повісті, а обмежимося трьома короткими оповіданнями. Цього стане досить. Почнемо з головного.

Намагання сісти на шию всім, всіма правити, — старе та добре відоме імперське спрямування Москви. За часів Третьої російської імперії (1917–1991) або булого СССР, — совєцький нарід мало не втілив був цю мрію в дійсність, простерши свою владу в найдальші закутки світу: в Анголу, Мозамбік, Вьєтнам, в Кубу та в Нікарагва. Ця злоякісна паранойя — манія підбиття всіх і всього, — не обмежувалась, однак, самим тільки “покорєнієм чєловєчества”. Зазіхання в подібному напрямі поширювалися й на природу Землі. А за нею, природно, й на Всесвіт(!).

Було це наслідком великого поділу в людстві, поділу історично не менш великого та більш старого, ніж поділ культур на кочові та осілі землеробні, — поділу на розумних людей та дурних невігласів. Перші завжди запопадливо та ретельно вивчали будову світу, щоб знайти собі місце в ньому. Другі — щосили прагнули його перебудувати, підкорити. Бо дурень непорушно вірить у силу.

Третя імперія була не тільки апогеєм насильства, але й апогеєм дурості, коли ставились під сумнів навіть закони природи, а її гаслом було — “управлять!” — всім, чим тільки можна. Російський академік Р. Сагдєєв, пояснюючи через “Правду” необхідність дослідження високих шарів атмосфери — відверто натякав, що в майбутньому прийдеться “управлять” і атмосферою. Академік М. Будико пропонував не відкладати цього на майбутнє, а починати “управлять” уже зараз, розпилюючи в атмосфері сірчану кислоту: щоб нам усім легше дихалося.

Вершиною цього