Дві культури - Олександр Боргардт

В совєцькі часи діяльність великого письменника складалася, чи не повністю, — з виконання самих громадських обов’язків. Як і всі в країні — він займався не своєю справою. Він, здається, очолив комітет по боротьбі з голодом 1921, але той недовго проіснував. Бо так жваво запрацював, що Ленін наказав його в повному складі посадити; хоч Г орькій цього і уникнув.

Але, то був тільки початок. Потім — пішло–поїхало: “Горькій отговоріл Павлова емігріровать в Англію…”, “Горькій посєтіл Магнітку…”, “Горькій поєхал на антіфашистскій конгрєсс…”, “Горькій виступіл в защіту інтєллігєнціі…”

Останнє — особливо цікаве. Горького повсюдно зображують як невтом ного ходока в інтелігентських справах, де йому таки було, що робити, але… Хто читав його “Клима Самгина” — не матиме сумнівів, як він до неї насправді ставився. Але, з цим, як у них у звичаї, завжди перебирають, іноді розчулюючись до втрати обличчя.

В реальному житті він ставився до інтелігентів так само, як Ленін, — з презирством та ненавистю. Для них інтелігенція завжди була першим ворогом. А було так тому, що будь–яка дійсно інтелігентна людина, почитавши дещо одного чи другого, — відразу бачила їм справжню ціну; одному — як будівничому “нового суспільства”, а другому — як “вєлікому пісатєлю”. Обидва ж вони це достеменно знали.

Не перелічити кумедних історій з цього приводу.

Так, в совєцькому друку написали колись: “Максім Горькій добілся для мальчіка пайка…” А “мальчік” був, не більше не менше, як юний Дмитро Шестакович; уявляєте собі? Читач читає, розчулюється (Г орькій врятував генія!) та пускає слини. Зрозуміло — читач совєцький, недоумкуватий. З його совєцьким культурним гетто — зоною в зоні, — ще вужчим від того — російського. Бо психічно нормальна та справжньо культурна людина — реагуватиме в інший спосіб: насамперед обуриться, — що ж то за всесвітніх масштабів наволоч, оті більшовики, які спочатку свідомо привели всіх на межу голодомору, а потім — роздають “пайкі”? Щоб не виздихали остаточно, — “кому захотім — тому і дадім”.

А що привели свідомо, то не майте сумніву, бо їх головний злочинець, Лєнін, так просто й писав, із безпосередністю досвідченого людожера:

Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого… Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.

Геніальність цього, по вінця набитого спірохетами Шаудіна плюгавчика — геніальність у підлоті, мається на увазі, — навіть важко переоцінити.

Ну, а оті “работать в нових організаціонних государствєнних рамках”, або “всєобщая трудовая повінность”, — то добре знайома нам річ: метафори, евфемізми первісної людоїдської мови. Виверти дологічного мислення. За ними нічого іншого, як безпросвітна рабська праця за марний шмат поганого хліба. Відновлення в усій красі булого рабства після всього навсього 56 років(!) перепочинку!..

Не зрозуміти чогось такого людині Заходу, де хліб займає в житті суспільства настільки скромне місце, що зникни він раптом, — чи хто це помітить? Таке можна оцінити лише тут, серед народу, котрий заганявся владами (яких, незмінно, ставив собі сам!) - на окрай людського існування. А за тим окраєм — не забудьте, були ще свої окраї — Соловкі, Колима…

Відзначився був наш герой і з тими Соловкамі.

До цього пригадується випадок, та теж із хлопчиком. Горькій мав, ніби, відвідати Соловкі, або інакше кажучи, заснований ще Іллічем СЛОН — Соловєцкіє Лагєря Особого Назначенія. Відвідати на те, щоб потім своїм всесвітнім авторітетом спростувати ті ідіотичні вигадки та свідомі наклепи на “родіну всєх трудящіхся”, які пішли були гуляти на заході про оті “лагєря”. Ніби там не “пєрєвоспітивают нєсознательних”, а… просто нищать. Або, вони самі слухняно вимирають, не чекаючи на розстріл.

Чималенько на тих Соловках було й інтелігенції (мало не вся). Були там і зеки, так би мовити, “особого назначєнія”, які знали, що до Горького їх не допустять. От, вони й підговорили такого собі місцевого хлопчика: підійти нишком до “вєлікого пісатєля Максіма Горького”, та й розповісти йому “всю правду”. Ну, і оту “всю правду” хлопчикові виклали, ясна річ. А Горькій — як відомо, був великий ходок в інтелігентських справах: “Добілся для мальчіка пайка”…

Все воно так, ніби, й відбулося, але дещо — й не зовсім так.

Бо з від’їздом Горького — кажуть, тих, кого не показували, перевели на ще більш “особоє назначєніє”, на ще більш нелюдський режим. А хлопчик — зник, як не було. Так що потім навіть ті, що його підговорили, — запитували себе: а чи він був взагалі, отой хлопчик?

Та й Горькому, що повернувшися рішуче спростував буржуазні вигадки, це — наче пішло на користь. Бо пригадайте оте сакраментальне речення, що раз по раз трапляється в “Климе Самгине”: “А был ли мальчик?” — неодмінно нагадує нам про соловецьку пригоду Алєксєя Максімовіча. Чи це — бува, не спогад того хлопчика, що насмілився розповісти “всю правду” великому пролетарському письменникові? — хто знає…

Як воно зійдеться в часі, то…

М. Горькій був, як відомо, “основоположніком пролєтарской літєратури”. В. Маяковского на рівень “лучшєго, талантлівєйшего поета нашєй епохі” — підняв власним указом Й. Сталін. Обидва вони, як на наш погляд, мало чого варті як письменники. Але, применшувати їх політичного значення — аж ніяк не можна.

Російський письменник Іван Бунін, — був нобелівським лавреатом з літератури за 1936 рік та знався, слід гадати, на цих справах. Тому — поцікавимося, а що ж він там писав про їх обох? Наведемо коротку, але досить змістовну характеристику одного й другого. Всього одне речення.

Кончая свои писательские воспоминания, думаю, что Маяковский останется в истории литературы большевицких лет как самый низкий, самый циничный и вредный слуга советского людоедства, по части литературного восхваления его и тем самым воздействия на советскую чернь, — тут не в счет,