Дві культури - Олександр Боргардт

Поставимо собі запитання: а чи знаходять місце непрямі стратегії в повсякденному цивільному житті суспільства? Відповідь може бути тільки одна — безумовно.

Тому що стратегія існує не сама по собі, а як засіб досягнення якоїсь мети, цілі. Простий приклад — процес освіти. Пряма стратегія — складати іспити якомога краще, а там… в кінці й отримати за це диплом. Просто, чи не так? Але, дивлячись як для кого. Певний, що в совєцькі часи таким шляхом ішли далеко не всі; може — й меншість. Бо дехто стало покладався на чиєсь заступництво перед екзаменатором, а як той, бува, теж ладнав якусь там свою непряму стратегію, — і не програвав. Зараз по технічних вузах (та, хіба тільки?) розповсюдився звичай торгувати оцінками за долари. Верхом непрямих стратегій тут буде, очевидно, — разом придбати диплом за готівку, не складаючи жодного іспиту.

Як в тому анекдоті передвоєнних часів: “Поздоров мене я став двічі чемпіоном світу!” — “Як то?” — “Щойно поставив мат Прімо Карнера (тодішній чемпіон з боксу, О. Б.) та знокаутував О. Алехіна!”

Такого “чемпіона” — ясна річ, ніхто не визнає та не укоронує, але — погодьтеся, з купленим дипломом — теж можна засипатися. Секретар ПОРП Едвард Гєрек — всі знали, був за освітою інженером Краківської політехніки. Але, коли по його відставці почали ворошити папери, — жодних його слідів там не викрили, отже… Так само можна діяти в будь–якій іншій справі.

Шахрайство, засноване на непрямих стратегіях може розкласти з часом будь–яке суспільство, знищити його інститути, знецінити його вартості.

Але, повернемося нарешті безпосередньо до теми. Ми вже бачили, як із вправністю досвідченого хамелеона міняв не тільки зовнішній вигляд, а мало не зріст Максім Горькій, пам’ятаємо жовту кофту та демонстративно хамську поведінку В. Маяковского. Саме в ті часи, зверніть уваги, коли хамство стало модним, в часи “Грядущего Хама” як влучно назвав їх Дмитро Мережковський. Так, чи все це були якісь виключення? — оті індивідуальні непрямі стратегії досягти монопольного статусу в літературі? Та — ні; далі одне–єдине посилання надобре відкриє нам очі. Виявляється, то був на той час мало не загальний стиль російської літератури. Подивіться, це відомий згодом поет С.Єсєнін повчає свого приятеля А. Марієнгофа, як найліпше та найшвидше влізти до великої літератури:

Так, с бухты барахты, не след лезть в литературу, Толя, тут надо вести тончайшую политику. Вон смотри — Белый: и волос уже седой, и лысина, а даже перед своей кухаркой и то вдохновенно ходит. А еще очень невредно прикинуться дурачком. Шибко у нас дурачка любят. Знаешь, как я на Парнас всходил?

Всходил я в поддевке, в рубашке, расшитой, как полотенце, с голенищами в гармошку. Все на меня лорнеты, — "ах, как замечательно, ах, как гениально!" — а я то краснею, как девушка, никому в глаза не гляжу от радости… Меня потом по салонам таскали, а я им похабные частушки распевал под тальянку… Вот и Клюев тоже так. Тот маляром прикинулся. К. Городецкому с черного хода пришел, — не надо ли, мол, чего покрасить, — и давай кухарке стихи читать, а кухарка сейчас к барину, а барин зовет поэта–маляра в комнату, а поэт-то упирается: где уж нам в горницу, креслица барину перепачкаю, пол вощеный наслежу… Барин предлагает садиться — Клюев опять ломается, мнется: да нет, мы постоим…

Правдоподібно, це — в свою чергу, посилання зі спогадів А. Марієнгофа, отже… будемо сподіватись — точне. Це — нові часи. Бо — дійсно, ні в часи Пушкіна, ні в часи Тургенєва або Достоєвского, — чогось такого, здається, ще не було. Щоправда, сучасний Пушкіну поет П. А. Вяземскій (той самий, що написав вірш “Русский бог”), твердив, що:

Пушкин так умел обстановливать свои выходки, что на первых порах самые лучшие его друзья приходили в ужас и распускали вести под этим первым впечатлением. Нет сомнения, что Пушкин производили смолоду впечатление на всю Россию не одним своим поэтическим талантом.

Все так, але можна впевнено твердити, що Пушкін набув популярності як поет не одними “виходкамі”, бо надто вже рано це сталося. Трохи намічався подібний маскарад у Л. Толстого, але це було безкорисливе. Бо він, по–перше, був не бідною людиною, а по–друге — був на той час уже відомим письменником. Так що ота “толстовка”, чоботи, посох та борода пророка, — лише невинне дивацтво. Зате це явище дається добре взнаки, коли російська культура переживала так званий “сєрєбряний вєк”, часи від початку сторіччя та по доленосний 1917.

Епоха модернізму та футуризму, наробила багацько галасу, але не полишила помітного сліду в культурі. Не доба Чехова, а доба Горького. Доба блоківського та брюсівського віршованого сміття та леонідандрєєвської блювотини.

Тому не випадково, що в цей час брали не так якістю творів (якої — де ж і взяти!), а зовнішністю, або екстравагантністю поведінки; або пристосуванням до густів можних від літератури. Леонід Андреєв навіть в одязі намагався наслідувати Горького. Тобто — по можливості непрямими стратегіями.

Оскільки на заході щось подібне — не надто відоме, навіть у наші часи, то й слід думати, що все це є явищем суто російським. До того, воно й досконало вписується в дологічне мислення.

Дійсно, це ж воно — дологічне мислення, — слабо діференціює, не є аналітичним бо не знає логіки. Тому й не порізнює письменника від конкретної людини. Не відділяє того, що може письменник, від того, що може кожний. А втім — здатне, як ми бачили, проводити розділ (уявний, ясна річ): оце — письменник, а оце вже — “чєловєк”. Не дарма ж в російських спорах та полеміках теж, незмінно, застосовується непряма стратегія: головне, це показати всім, що ваш супротивник — то взагалі погана людина; а тоді — й всього іншого не треба: справи зроблено, авдиторія —