Дві культури - Олександр Боргардт
Але, ось і третій Горькій, досі нам незнайомий, на світлині поруч зі Стефаном Цвайгом, — знову не впізнати Горького. Як є нічого не полишилось від отих, попередніх. Бездоганно випрасований одяг англійського крою, при краватці. Вуса? — а як же, є й вуса, але — їх теж не впізнати. Чиї ж вони тепер? — це вже не вуса пророка, але й не вуса “мастєрового”, в жодному разі. Не Бальзака й не Флобера, хоч і дещо схожі: радше Марка Твена, іншого всесвітньо відомого письменника. Так, саме так, тепер це вони — всесвітньо відомі вуса Марка Твена, — вражаюче!
Горькій тут нікого й нікуди не веде, не братається з робітниками, ні. Тепер він цілком стурбований долею світової культури, якій — тільки подумати: погрожує фашизм. Так, так, не більшовизм, а тільки й єдино — фашизм.
Так, не письменник, а король іміджу, чемпіон: з кожним він свій, рідний.
Дрімучий окурівський невіглас, навіть не самоука, він поповнював свої знання чутками та плітками “одін єврей в Лондонє утвєрждаєт”, він надто не полюбляв людей освічених, та в цьому добре зійшовся з Леніним, недоучкою, який люто ненавидів інтелігенцію. Розрахунку з нею Горькій присвятив “Кліма Самгіна”, — чи не найхалтурніший, бува; зі своїх численних творів.
* * *У своїй особливій загорожі російської літератури, — літературі совєцькій, Горькій був постаттю N1, не менше, ніж Достоєвскій в літературі дореволюційній. В часі їх розділяє всього 47 років, але — спробуйте їх порівняти. Бо ж вони вже просто, дослівно, — не порівняні.
Яке ж стрімке падіння!
* * *В зв’язку з майже геніальною здатністю Горького до пристосування, до набуття, так би мовити, оптимального як на дане середовище іміджу, — можна зробити й кілька зауважень цілком загального характеру. Почати прийдеться дещо здалека, але це відкриє нам — заразом — і деяку нову площину російського трибу життя.
Росія, ніхто заперечувати не стане, була й є країною свавілля. Колись, коли не було ні законів, ні державного апарату, який мав би слідкувати за їх виконанням, — воно буяло на волі, нічим не стримуване. З боку вищих воно розквітало разом із “дєржавой російской”, а з боку нижчих зрідка проривалося у відповідь “Смутним врємєнєм”, Разіним або Пугачевим. Останнім разом — 1905 та 1917, коли селяни не тільки палили поміщицькі стайні разом із худобою, а й виколювали очі породним огирам.
Тому, разом із появою в Росії законів, народжуються й засоби їх обходити, не порушуючи в явний та брутальний спосіб (що залишалося виключно привілеєм правлячих). Навіть при заведенні більш–менш твердого законодавства напочатку Другої імперії (1861–1917) — йшли спори та чвари. Слов’янофіл О. Хомяков навіть твердив (наведемо для зручності це посилання знову):
Наша такая земля, которая никогда не пристрастится к так называемой практике гражданских учреждений. Она верит высшим началам, она верит человеку и его совести; она не верит и никогда не поверит мудрости человеческих постановлений.
Між іншим (ми й про це вже згадували), — цікавий та типовий зразок дологічного російського мислення. Бачите, — людині та її совісті (а хто її там бачив?) - вірити можна, а “постановлєніям людей” (може — значно більш розумних та совісних!) - чомусь вірити не можна. Нам із вами такого не зрозуміти, але, навкруги цієї абсолютно уявної та безглуздої альтернативи — йшли довгі спори.
Але, повернемося до справи. Закон, особливо — як він недобре складений, можна тлумачити різно, але… що ж сказати про таку річ — як совість, сумління? Бо вона ж — у кожного своя. А часом щось таке й зовсім відсутнє. З цього приводу поет Б. Алмазов і написав отого доб рого вірша, нагадаємо:
Широки натуры русские, Нашей правды идеал Не влезает в формы узкие Юридических начал.Відгук був, — широкий, як оті “натури”. Навіть Ф. М. Достоєвскій, не без впливу від цього, написав був десь у “Братьях Карамазових”: “Широк, широк русский человек, я бы съузил”. На наш час на цю широту, здається, махнули рукою, заспокоївшись на черговому визначенні (або ствердженні): “бєспрєдєл!”
Але, підійдемо до справи з боку сучасної науки.
Якщо стисле виконання букви та духу закону — то є пряма та безпосередня стратегія досягнення бажаної цілі, то його обхід і буде стратегією непрямою або посередньою.
В зв’язку з цим і варто буде розглянути коротко, не тільки саме поняття непрямої стратегії, але й його значення в функціонуванні суспільства, що робиться, можливо, — вперше.
Саме поняття було введене, вважається, в наші часи (і це — дещо дивно), в книзі “Стратегія непрямих дій” (1954), англійським військовим фахівцем Б. Ліддел Гартом; але виключно в царині військової стратегії. Він писав:
…складається враження, що протягом всієї історії людства результати війни зрідка бували ефективні, якщо дії не були нас тільки непрямими, щоб напасти супротивника зненацька. Непрямі були як фізичні, так і психологічні дії, перші — звичайно, другі — завжди. В стратегії найбільш довгий обхідний шлях часто є коротшим шляхом до мети.
[Б. Лиддел Гарт, Стратегия непрямых действий, Москва, 1957, с.34]В книзі міститься історичний огляд тих військових операцій (починаючи від великого стратега, тебанця Епамінонда, та до Другої світової війни), які приносили перемогу завдяки застосуванню непрямих стратегій.
Автор — британець, та як такий належить до римсько–Європоцентричної школи істориків. А значить і не знає, що непрямі стратегії були давнім здобутком кочових народів Азії, та незмінно застосовувалися ними підчас військових дій. Так само незмінно приносячи успіх.
Класичним зразком стало те,
