Дві культури - Олександр Боргардт

Якщо задуматися, а чого ж більше в творчості цього, не так талановитого, як плодючого російського письменника, то висновок може бути тільки один: кічу.

Фазиль Іскандер мудро зауважив колись, що найважніше є те, що людина встигла прочитати до 16 років, та це безумовно так. Альоша Пєшков у ці роки бавився, правдоподібно, різними рокамболями, котрі й полишили на ньому невигладний відбиток. Росіянин — ласий на кіч, та рокамбольного читва тоді було не менше; тепер, коли по довгій інтелектуальній голодівці, вимушеному стриманні, всі дружньо ринули на тарзанів та анжелік (які давно, до речі, віджили свій короткий вік на заході), це було перше, що стали перекладати в часи “гласності”. Не “Закат Європи” О. Шпенглера, не заратустрівські міти Ф. Ніцше; навіть — не Гітлера з Розенбергом, — саме це. Не диво, що й Горькій, дірвавшися до власного письменства, — став видатним представником кічу в російській літературі.

Найбільш характерними є, без сумніву, горьківські віршики. Інші — бувало, в третьому класі гимназії писали краще: сутий примітив. Але… позбавлений головного, — чистоти та свіжости примітиву. Як оті улю блені російським обивателем лебіді, котрих він незмінно несе з базару, натомість довгоочікуваних Белінского та Гоголя (мабуть, — уже й не понесе…).

Сталін написав одного разу на поемі Горького “Девушка и смерть” глибокомислену резолюцію: “Эта штука посильнее чем “Фауст” Гете. И. Ст. ” Чи він писав це серйозно? — ні, певно що ні. Він сам був у молоді роки добрим поетом, та розумівся на цьому значно ліпше від Горького. Так, що ж це тоді було? — помилка? — переоцінка? — лестощі, нарешті? Думається — не більше, ніж іронія. Тому що понурий гумор та драстична іронія були зовсім не чужими цій неординарній людині, особистості набагато складнішій, ніж буденний інтриган, базіка та графоман Ленін.

То була резолюція, що відмітила безмежне самовдоволення нездарного ніжегородського люмпена, але тільки не поетичний талант, якого близько не було.

Ох, ця горьківська поезія! — оті “Песни” — про сокола, буревісника… Який же це типовий кіч! — просто, хоч студентам літературного інституту демонструй.

До речі, як зайшло про примітиви та наївне мистецтво, — то зверніть уваги на його співвідношення в мистецтві Росії та України. Якщо в Росії воно цілком гуртується у базарному кічі, то скільки ж його в Україні, де й базарне мистецтво у переважному ступені (коли воно не йде від російської традиції, ясна річ) являє нам високо культурний примітив. Та, зверніть уваги ще раз — в Україні практично нема села, де не було б свого примітивного художника; та кожен вартий музею. Ось, що значить п’ ятитисячолітня традиція. Кіч же, це розуміння мистецтва народом, котрий так само позбавлений естетичних критеріїв, як і природного почуття прекрасного; а наївне мистецтво, — це надвишок такого почуття, що торує собі дороги крізь будь–які технічні труднощі.

Подивіться на російські “биліни”, — це кіч, від початку та до кінця. Кічем тхне на повну силу й від культивованих уже “богатирєй” В. Васнецова, обіжраних, завідомо перетренованих, що сидять з тої причини не на добрих та хутких степових конях, а радше на битюгах. У всіх у них, природно, сповільнена реакція та поки там “раззудітся плєчо да размахнєтся рука”, — степовий воїн–батир, сухий та бистрий як оса, не верткому коневі, встигне покласти трупом всіх трьох: це ж — треба розуміти!

Монструальним кічем всіх кічів видиться собор Васілія Блаженого у Москві. Думається, що такого чогось нема не тільки більше ніде в нашому світі, але — можливо, й в інших замешкуваних світах. Це — вселенський пам’ятник всілякому кічеві.

Кіч — це ще й мистецтво імперського міщанства; а тому кіч є всесвітнім та інтернаціональним.

Кіч це переважно мистецтво імперських народів. Подивіться на фрески Геркулануму та Помпеї, ви це зрозумієте. Так само, грести кіч лопатою — можливо й у російській імперській культурі “Третього Риму”.

Будуючи свою блискучу але короткочасну письменницьку кар’єру (хто ж тепер, дійсно, читає цього Горького?) не стільки на таланті, якого не стільки вже й було, як на непрямих стратегіях, Г орький, можливо — перший в російській літературі, з молодих років ретельно турбувався про свій імідж, коли ще й слова такого не знали. Але, що є цікаве, то це й не один постійний імідж, один на всіх. Сьогоднішні американські президенти та політики, які вже знають, що то є імідж, — геть зі шкіри лізуть створити його таким, який задовольнить всіх. Але, такого просто не буває, от і виходить дещо усереднене, яке й діє лише більш або менш успішно. Горький в цьому, хоч і не знав про імідж, але діяв набагато розумніше. У нього, зверніть уваги, це не якийсь постійний імідж, маска, ні — це гнучкий, багатий та універсальний інструмент.

Обмежимося трьома прикладами.

Ось Горькій, в круглій шляпі, такій вже широкій, що ширше не буває, в романтичній крилатці, що так красиво в’ється на вітрі, з посохом у руці. Так, хто ж це — карбонарій, прочанин? або — пророк? Все разом, — провідник та кумир студентства, революційної молоді; автор двох видатних кічів, автопародій: “Песни о соколе” та “Песни о буревестнике”: “Пусть сільнєє грянєт буря!” Але, якщо й насправді “грянєт буря”, то оту круглу шляпу, найширшу у світі, вона негайно зірве та покотить колесом невідомо куди, та полишиться кумир російської молоді без чималого зі своїх символів, в одній крилатці та з посохом…

Таким, у шляпі, крилатці та з посохом, зображений він на одному зі своїх найвідоміших портретів, вдивляючись в таку далину, в таку далечінь, якої нізащо не сягти окові звичайного смертного. Пророк; пророк революції.

А ось і друга, не менш важлива, можливо, іпостась великого пролетарського (не будемо забувати про це!) письменника: на світлині — серед пітерських робітників, в самому натовпі, — не впізнати, не впізнати! Ні тобі шляпи, ні романтичної крилатки, ні навіть звичайної тростини: нічого з минулого реквізиту. Косоворотка, піджачок із