Дві культури - Олександр Боргардт

Не подумайте тільки, що це випадкова обмовка, ні. Тому що в іншому місці читаємо:

Боюсь перегрузить книгу анекдотом, который суть кирпич русской истории…

Це вже спонукує замислитись. Можна спорити про те, чи вживати форму “есть” до осіб множини, але… Вживати форми “суть” в однині — це вже повна безграмотність! — як можна…

Людиною він був вельми малограмотною, та ще й взагалі невігласною. В іншому місці він пише своєму кореспондентові, що на його Капрі, де він прожив (на булій дачі доктора Акселя Мунте) не один рік, там — виявляється: “Труд на земле ручной, не пашут, а перебирают землю мотыгами на метр в глубину”. Ну й діла! — “на метр в глубину”! Але ж, і плугом зрідка коли орють на півметра, це вже глибока орка. А тут на тобі, мотикою — і на метр в глибину! І все це де — зверніть уваги? — на Капрі, де самі скелі, та шар грунту — думаю, ніде взагалі не сягає метра.

З листів дуже яскраво вимальовується кругозір цієї людини, типового окуровського міщанка, котрого глибоко вражають сенсації європейського життя–буття; для нього, людини темної та невігласної, все це “зєло удівітєльно”. Наведемо лише пару прикладів зі ст. 27 тої самої книжки. Десь вже приходилося їх наводити, але — чому не зробити цього й тут? — вони надто цікавські. Це з його повідомлення в листі до С. Н. Сергеева-Ценского після великого землетрусу 1927 року. Довідуємося, що:

Некая американка проповедует, что земля возмущена грехами людей, а один еврей в Лондоне утверждает, будто бы вскорости утопнут Шотландские острова, Крым и еще что-то. Примите к сведению.

Що ж, заспокоєння в чисто російському стилі. Російський гумор взагалі є дуже своєрідним, але — джерела інформації… Як стисло та точно вони позначені: “нєкая амєріканка”, “одін єврей”… Але, чи не наплутав щось там “одін єврей”? Бо всі знають, що острови поруч Шотландії називаються не Шотландські, але — Ш е т ландські. Втім, тут дорікати великому письменникові — може й не слід. Бо ж автографу листа ми не бачили, а поправити міг і редактор. У них це, від їх великої грамоти, — теж трапляється.

Далі, цілком серйозно, — пишеться:

На днях в Париже человек пустил себе пулю в лоб только потому, что разучился галстук завязывать. Факт. А некая англичанка застрелилась по причине плохой погоды.

Не подумайте, що це дотепи або якийсь розіграш. От, такі справи; “у ніх” — в Європі. Так і пригадується попередниця Алєксєя Максімовіча, ота стара з Грібоєдова: “а сітци тє французскіє, собачьєй кровью крашєни”… Що поробиш, все на світі змінюється, незмінна лише Росія.

Стверджуємо, що наш засновник (повесть “Мать”) пролетарської літератури був строгим та послідовним українофобом, як і лічить справжньому росіянинові. Ця обставина дуже яскраво висвічується у випадку з перекладом оцієї повісті “Мать”, якого надумав здійснити напочатку тридцятих український письменник Олекса Слісаренко. З цього приводу він розпочав був листування з автором, який і дав йому належну відповідь; процитуємо з неї:

Мне кажется, что и перевод этой повести на украинском наречии также не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся нарочно сделать языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились в меньшинстве в области данного наречия… А то выходит курьёзно. Одни стремятся создать всемирный язык, — другие действуют как раз наоборот.

Написане — як сьогодні, чи не так? — і мова, так само кострубата, як отой інтер–люмпенський сленг. А до того — ще й “вєлікоросси”, яких “угнєтают”. “Всємірний язик” — не помиліться, це не есперанто ризького доктора Заменгофа, ні. Мається на увазі, всього навсього, їх (лаптюжників, що ледь вилізли з “курной ізби”) спромагання вивести своє, оте, зразок чого наведений вище, — на рівень всесвітнього, підібгавши під нього всі останні мови. Але, не вийшло, зірвалося. От, заради цього й треба було об’явити “нарєчієм” українську мову. Але, це ж всього тільки ніжегородський люмпенок, університетів він, як відомо, — не кінчав; а — як же воно насправді?

Насправді, якщо не керуватись російським дологічним мисленням, російська мова, колись у минулому, біля тисячи років тому, — пішла бути від тодішньої української, та, як і не є “нарєчієм” останьої, то за єдиною причиною — пройшло надто багацько часу та відбулося надто велике розходження. Та й те, що утворилося внаслідок цього — не дуже надихає. Ми, принаймні, не вважаємо цю мову нашим “нарєчієм”; хоч могли б і вважати. Навіть, як бачите, — за всіма підставами.

Отже, бачите, нема чого перекладати Горького на якесь там хамське “нарєчіє”; хай ліпше вивчають “вєлікій русскій язик”.

До вищого ступеню характерні й оті типово провокаторські скарги, що хтось там — “єшє і угнєтают тєх вєлікороссов, коториє очутілісь мєньшінством в області данного нарєчія”. По–перше, їх слід спитати, а чому це, власне, вони там опинились та що там роблять? Як щось не так, як щось не подобається, то хто заважає відбути додому? — до “області” свого власного “нарєчія”, так би мовити. А по–друге, хто це та де знітив “велікороссов”? В який–такий спосіб? Бо це ж, здається, саме їх фах та покликання, — гнітити всіх інших. То — як же?..

Все це великодержавне горьківське нахабство й спонукало Слісаренка оприлюднити історію з перекладом повісті “Мать” у пресі, не впустивши нагоди ущипливо висміяти Горького за зверхництво та шовінізм. Не дивно, що потім, 1937, це коштувало йому життя. Як та з якого боку був причетний до цього великий пролетарський письменник — історія має ще розібратись.

Наш час незалежності добре показав, що ж то значить — “угнєтєніє”. Коли в обличчі “вєлікоросса” — “старшєго брата”, — хтось там насмілюється не переходити мерщій на