Дві культури - Олександр Боргардт

Величие Горького — величие страны социализма, противостоящей всему капиталистическому миру и строящей счастливую жизнь для десятков и сотен миллионов тружеников.

Роздивляючись численні досягнення російської культури, немислимо пройти мимо її совєцького періоду, періоду Третьої імперії. В ньому вона, ця культура, стає грандіозною, претенціозною та одіозною.

Це останнє досягає в ній такого ступеню, що навело сучасного російського письменника патріотичного напряму О.І. Солжєніцина на думку, дещо парадоксальну, що то якісь невідомі люди, чи то жиди, чи то масони, з’явилися наслані зловорожим Заходом та й утнули революцію в Росії, де царювали тиша, гладь та Божа благодать. Ну, пам’ятаєте, зовсім як отой корнет Оболєнскій, що упившись в Офіцерському зібранні, — не тільки обблював поручикові Голіцину новісінький мундір, але ще в якийсь невідомий спосіб наклав йому в штані.

Навіщо вона, така диверсія зловорожого Заходу була вдіяна? — ну, це вже, принаймні, мусить бути ясне. З причини ницої заздрості, безумовно. Щоб підстрелити, так би мовити, сокола на злеті. Ні для чого іншого.

Загалом — як завжди, хтось завинив; іще один, типовий для цієї культури зразок дологічного мислення.

Насправді ж — “ето всє прідуманная нєвдавна фальшь”, і — не більше. Результат початку розуміння, свідомого чи несвідомого, розуміння того, що злочини більшовиків, за котрі можуть притягти до відповідальності всіх, — далеко переросли історичні злочини російського царизму; набувши, до того, — міжнародного характеру.

Насправді більшовизм був для російської імперії черговою знахідкою, новою маскою, під якою можна було проковтнути весь світ; чого вони — не забарилися й спробувати.

Людство особливо добре зрозуміло сенс гасла “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтєсь!”, коли вони націлили свої ракети на світ, що складається, головним чином, з пролетаріїв. Тоді вже й “пролєтаріям стало нє до сна”. Тоді за справу прийнялися ті, хто не тільки не були пролетарями, але й не палилися стати ними. Ледь–ледь для них, ясна річ підвищили власні витрати на війну та в гонитві озброєнь надірвали сили Третьої російської імперії, крикливої, нахабної, але такої ж нікчемної та жебрацької, як і попередні.

Отже, насправді Третя імперія була увінчанням та конечним (поки!) продуктом розвитку “русской ідєі”.

Кульмінацією Третьої імперії, в її ідейному сенсі, було коротке але історично визначне п’ятиріччя між 1947 р. та смертю великого Сталіна, коли підібгавши під себе з благословіння західних недоумків половину Європи, більшовизм — останнє слово “русской ідєі”, — почав підминати під себе весь духовний світ людства: науку, мистецтво та все інше.

На цьому етапі національний російський егоцентризм та ксенофобія сягають вже ступенів справжньої паранойї.

Задумуються воістину величні плани. Складаються по всій країні поіменні списки євреїв з метою — нарешті! — повної аріїзації СССР за гітлерівським зразком: “нє всє жє однім жідам в карман”, як казав іще покійний Ф. М. Достоєвскій. Настає черга й Білої Русі, від якої вдалося, спритно використовуючи німців (використовувати для своїх цілей інших, — то успадковане ними мистецтво), — полишити мало не половину. Надходить час і ненависної України, яку прийдеться рівномірно розпорошити Сибіром та ГУЛАГом. Великої та оригінальної “русской ідєі” в цьому тепер наче й немає. Бо все це, одне в одне, деталічно розроблені Гітлером плани обжиття “східних територій”, — “неповноцінні” раси переважно знищуються, а краще — германізується та поповнює німецький нарід. Всі задоволені.

Тут — те ж саме: “небажані” знищуються, а краще — русифікується та поповнює “вєлікій русскій народ”. Всі задоволені.

Нема в цьому й нічого дивного, бо історично німецький націонал–соціалізм та російський більшовизм (соціал–шовінізм), — рідні брати близнюки. Російські маршали вивчали “науку побєждать” в Німеччині, а фахівці з гестапо приїздили до совєцької Росії досліджувати невідому на згнилому Заході культуру острога та розпланування таборів ГУЛАГу. Не будемо забувати про це.

Але, вирішальна битва між ними позаду, та ленінсько–сталінське людожерство, примітивне, приземлене та прагматичне, — взяло верх над гітлеровським, містичним та вчено–забрехувальним; віднині антилюдству судиться кристалізуватись навколо Москви.

Ось тоді й спокусилися були на героїчну спромогу — повалити всю існуючу науку та культуру людства, утвердивши натомість совєцький ерзац — вищу фазу російської культури. Ознайомитись з усіма подробицями цієї національної паранойї — не вистачить і цілої книги, та ми обмежимо тут наші інтереси; лише відмітимо — на щось таке не спокусювалася ще ніколи та жодна культура світу. Крім — російської.

От, із цима уславленим часом, кульмінацією совєцької, а значить і російської культури, — ми тепер дещо й ознайомимося.

Візьмемо перший–ліпший приклад, що впав у вічі, статтю такого собі Ан. Тарасенкова “За богатство и чистоту русского литературного языка” в журналі “Новый мир”, N 2,1951, с. 203–220. Нагадаємо, що “Новый мир” редагував тоді відомий російський поет, смоленський білорус (там — всі білоруси) А. Твардовський (1910–1971), якому згодом, в часи куцого хрущовського лібералізму, — приписувано цілком неправдоподібні заслуги в ліберальному ж спрямуванні. Автор цитованої статті, Ан. Тарасенков, в числі інших (всього — шестеро), був тоді членом редколегії “НМ”.

Послухаємо ж, чому він нас учить та до чого закликає.

В советской стране литература служит народу. Советские писатели помогают благородному делу воспитания нового человека — строителя коммунизма.

Заперечити тут нема чого, тому що саме так воно й було. Далі читаємо:

Советская литература имеет замечательное наследство — творения своих великих предшественников и учителей. Пушкин, Лермонтов, Гоголь и Толстой, Некрасов и Салтыков–Щедрин, Тургенев и Чехов создали такой богатый литературный язык — могучий, гибкий, безгранично емкий, способный передавать тончайшие оттенки мысли и чувства, — который надолго вперед дал основу для развития художественного творчества в нашей стране.

Про те, що “в нашей стране” дозволено творити на якихось інших мовах, як бачите, не пригадується навіть пристойності ради. Але — увага, ми наближаємося до неї, властительки наших розумів та думок, — національної паранойї.

Замечательный по своему богатству и