Дві культури - Олександр Боргардт

Люди готської “Едди”, готи та гуни, жили біля Дніпра та Дону, Данпа та Дана. А це були не “южно–русскіє стєпі”, як би цього комусь не хотілося, а одвічна Кимерія — Скитія — Україна. Отже — й батьківщина готської (або германської) іронії. Слід сказати, що цей великий спадок сповна зберігла Україна. В якійсь мірі засвоїли й країни, які перебували під могутнім впливом великої готської (або скитської) культури: від Піренаїки аж по Скандинавію та Англію.

Українська культура, як народна, так і письменна, в цьому відношенні просто невичерпна. Іронії, великого здобутку наших готських предків, в ній не менше, ніж того готського золота в нашій землі (або германських слів у нашій мові). Нема, наче, спеціального українського слова, яке позначало б саме іронію. Але, це — можливо, є спадщина тих повних здорового глузду часів, коли люди відмінно спілкувалися, хоч прозою, а хоч віршами, не надто переймаючись тим, як саме позначити те чи друге. Є в нашій мові слово “гэмор”, невідривно пов’язане зі словом “гумур” — добрий настрій. Ця пара слів існує в тому ж вигляді й у шведській мові; це дає нам привід згадати, що наші спільні предки–готи — тісно пов’язували одне й друге. Не мислячи доброго настрою без крихти гумору. Слово “жарт”, це не тільки дотеп чи насмішка, як це звичайно перекладається, але й дещо більше: суміш гэмору та іронії.

Справжня іронія не знає меж. Є відома народна пісня, яка іронічно згадує навіть про видатну постать історії, великого гетьмана Петра Конашевича, прозваного Сагайдачний. Вона мимохідь кепкує з того, як: “Проміняв він жінку на тютюн на люльку, необачний”. Свого часу якийсь російський автор (прізвища не пам’ятаю) здивувався з цього приводу: як же воно так? — поважана історична особа, а тут… Що ж це за люди? — для нього це було не ліпше, ніж іронізувати над “вождєм”…

Вбивчої міцності сягає іронія іноді в українських прислів’ях; наведемо тільки два, дещо типових (вибачимося за деякі слова). Одне, сповнене гіркоти, коротко але міцно відзначає згубну працю Стріли Часу, втілену в поняття Прогресу: “Гори полягали — ср…и повставали”. Як бачите, поняття прогресу тут не совєцьке, а ближче до Римського клубу, що шанує царицю світу — Ентропію. Друге формулює щось подібне радше в просторі, ніж у часі: “До нашого берега що не припливе, то як не гівно — то тріска”.

Порівняно до такої 96 міцності є значно м’якшою, наче вино “Аліканте”, іронія еспанських грегерій. Їх любив та збирав Рамон Гомес де ла Серна.

Просякнута іронією, часом — теж гіркою (що поробиш — таке є наше життя!) і писемна українська література. Іронічними були Гр. Сковорода та І. Котляревський (пригадайте “Енеіду”), але незрівняним майстром іронії був Тарас Шевченко. Іронією повняться його твори, хоч би та ж незабутня містерія “Великий Льох”. Повернемося до двох класичних прикладів. Пригадаємо оте: “Від молдаванина до фіна, /На всіх язиках, все мовчить…”, — ствердження факту, не більше. Але далі йде коротке пояснення, яке сповнює все речення вбивчою іронією: “… бо благоденствує”. Або це, з комедії: “Сон”, уже згадуване попереду: “У всякого своя доля…” Й тут останній рядок робить те саме, — сповнює все по передне вбивчою іронією: “Щоб загарбать і з собою взять у домовину”.

Майстром іронії був Іван Франко. Тут теж не будемо розлегло циту вати, обмежимося одним прикладом. Почнемо з того, що іронію він цінує досить високо: “Іронія на скрипці гра, /жура кістками стука,/ поет танцює і рида - /і се зоветься штука”.

В іронічному ключі написані ним, наприклад, такі поетичні твори, як “Легенда про вічне життя”, “Сучасна приказка”, “Цехмістер Купер’ян”. Або мало не весь цикл “Притчі”.

Так само, великим майстром іронії була Леся Українка. Досить пригадати хоч би її добре знане — Slavus-sdavus. Ця сторона її творчості не оминула й літературознавців. Відома О. Вітошинська (“Два “Дон Жуани””), порівнюючи “Кам’яного господаря” з “Дон Жуаном” Мольєра, — писала:

Натомість дуже гостро відчутна в "Камінному господарі" тонка іронія, якою всіяна кожна сцена, — то легенька, ледве відчутна, то їдка.

Насправді висока поезія — не може обійтися без відповідної долі іронії, легко простежити її присутність у багатьох українських поетів. Але, ми не пропонуємо тут спеціального дослідження. Тому обмежимося останнім з великих, — пригадаємо вигнанця, нашого Данте — Тодося Осьмачку. Він писав про себе (“Немає”, зб. “Китиці часу”, 1953):

Я уникав і жив, щоб уникати і серце призвичаював дарма єдину волю в світі почувати, якої, мабуть, вже ніде нема.

Аби не бути рівним ні тварюці, ні дереву, ні мусі, ні траві, ні тій людині, що для революцій пожежі припасає в голові.

Важко не помітити рівномірно розлитої тут іронії, але — цілком своєрідної. Як наприкінці вірша “Майн лібер”, з тої ж збірки:

Неначе я до спільника прибіг, який мотузку дав свою, оби я вчора зашморгнутись міг десь на осиччині в гаю.

І котрий, вгледівши сьогодні з гір мене таким, як і завжди, не допускає навіть і надвір, щоб хоч напитися води.

Чимало такої самої іронії ми помічаємо й тут, але такі твори Осьмачки, як от “Мрія”, “Байдужість”, “Спокій” або “Утома” (зб. “Сучасникам”, 1943) - написані вже цілком в іронічному ключі. Та — не тільки вони; ми навели, здається, лише типові.

Закінчуючи наш короткий за браком місця огляд, ствердимо, що іронія існує в українській культурі — вже не одну тисячу років. Е. Т. А. Гофман вважав іронію вершиною будь–якої творчості, зрілої та випрацьованої. Чи можна з цим не погодитись? — вельми сумнівно. А як так, то й ми не останні у світі, а значить — і нема потреби вивищувати себе самим. Бо, як слушно писав ще Еразм з Роттердаму, — “Кому ж, як не глупоті, — бути сурмачем власної слави!”