Дві культури - Олександр Боргардт
Тут — не до цього. Все повинно бути якнайбільш серйозне.
Не випадково ж, що гімну “Інтернаціонал” так міцно тримаються серби, чи не похмуріші люди в Європі.
Варто пригадати й повсякденне життя, оті зразки нової демократії, совєцькі збори. Як там хтось, щось собі дозволив — окрики: “нєсєрьєзно, товаріщі!”, “кончай базар!”. Все має бути гранично серйозне. Гранично похмуре.
Бо, можна й просто, по–воєнному”: “шуточкі і смєхуєчкі — от-ста-а-в-віть!”.
Ні, в новому революційному суспільстві — ні веселість, ні гумор, а тим пак — іронія, — місця собі не знаходили; не терпілися. Дозволялося легеньке зублення, зубоскальство, як у “Веселых ребятах” або “Волге, Волге”, отого, — посмертно визнаного совєцьким генієм Н. Ердмана.
За великого Сталіна, наприклад, всередині країни можна було спрямувувати вістря сатири та сміху, щонайбільше, — на керівника “самодєятєльності” районного масштабу тов. Бивалова. Або на коменданта гуртожитку тов. Коркіна.
Яка вже тут сатира, який гумор; яка іронія…
Отже, й не було в російській (а поготів — совєцькій) літературі великих гумористів. Був дійсно великий сатирик М.Є. Салтиков–Щедрін, були й якісь там — третього гатунку, гумористи. Не в арсеналі російської класики й іронія; там вона — надто рідкий гість.
Власне, її можна знайти у досить видатних російських письменників: Н. С. Лескова, В. Г. Короленка, І. А. Буніна та М. А. Булгакова. Зауважимо, шо В. Г. Короленко народився й виріс в Україні, а троє останніх — теж мали до неї відношення. Вони провели якусь частину своїх молодих років в Україні, а це — не випадкове співпадіння.
Бо здається, що саме Україна була, так би мовити, батьківщиною іронії; принаймні — в Європі.
Іронія в літературі, це не зміст і навіть не стиль, як такий. Радше — спосіб мислення та світосприйняття. Щось більш широке, універсальне. Майстерність контрастних співставлень, уміння дивитись на світ не з остаточною серйозністю, а з деяким примруженням ока. Щось на зразок приправи, солі та перцю, без яких і досконало виготовлена страва не йде аж так добре.
Звідки ж він береться, цей загадковий, не кожному доступний, істий дар Божий?
В літературі різних народів іронія також представлена різно. Марно стали б ми вишукувати її там, де традиційно пошукують витоків європейської літератури — у Середземномор’ї або ще раніше — на Близькому Сході.
Біблія євреїв — книга понад серйозна, нема в ній місця ні жартам, ні іронії. В подібній якості вона є зразком для будь–якої ідеологічної літератури, аж до Маркса з Леніним. Так само, здається, Коран.
Нема місця іронії в древній літературі арійських народів. Індійська “Бгагаватгіта” повіствує нам, як славетний воїн Арджуна на полі битви при Курукшетрі, що має принести йому царство — раптово зупиняється. Він бачить проти себе своїх численних родичів та не наважується їх убити. Його заспокоює Бог в образі Крішни, та править йому про безсмертя душі. Запитання з відповідями про тонкощі перевтілення карми займають всю книгу з вісімнадцяти глав, та більше години часу. Весь цей час супротивники Арджуни терпляче чекають (хоча початок битви вже проголошений). Вони могли б — можливо, давно перебити Арджуну з його військом, який так невчасно зацікавився смертю тіла та безсмертям душі, але… Не такі були колись люди.
Німець Е. Т. А. Гофман, майстер іронії, відносить її до проявів німецького духу, але — чи то дійсно так? Бо не чужим іронії був перед ним француз Ф. М. А. Вольтер (1694–1778). Розходиться вона по європейській літературі й після Гофмана. Досить пригадати таких її майстрів, як француз Анатоль Франс (1844–1924), мадяр Кальман Міксат (1847–1910) або чех Карел Чапек (1890–1938). В еспанській літературі вона трапляється від Мігеля Сервантеса (1547–1616) та по Рамона Гомеса де ла Серна (1888–1963).
Перелічувати тих, хто користувався нею в англійській літературі, можна, здається, починаючи від Вільяма Шекспіра (1564–1616); не останнім був Олдос Гакслі (1894–1963).
Отже, чи правий був Гофман, приписуючи іронію німецькому духові? Здається, — і так, і ні.
Бо найстаріший зразок іронії ми знаходимо в готській “Едді”, яка — можливо, відноситься ще до часів перед християнством. Там є й така собі “Пісня про Ріга (Багатого)”. Сюжет її — не складний. “Багатий” (Ріг) - мандрує країною між Дніпром та Доном, зупиняючись на ніч у домівках різних незнайомих йому людей. Тоді й таке було в звичаї (див. теж там “Промову Високого”, де описується, як слід приймати таку людину). Його гостять та годують, а він… виходить якось так, що він — на подяку за все, робить вночі хазяйці сина. Одній Треля (Батрака), другій — Карла (Заможного), а третій — навіть Ярла (Благородного). Чому таких різних? — в пісні досить ясно натякається: в залежності від того, як його прийняли та пригостили.
Покінчується все на сині Ярла, яким був Кон Юнак (Кон унг — конунг, гра слів).
Цей останній підростає та подає не абиякі надії, не останьої думки й сам про себе. Але його дещо стягує на землю мудрий крук, що іронічно зауважує Конові:
У Дана та Данпа багатші домівки, землі їх кращі твоїх володінь; кораблем вони правлять мистецьки та рани уміло наносять мечем.Цими словами уривається “Пісня про Ріга”. Вчені розглядають її як народне
