У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Пане Воронов, прошу вас! - зупинив його Фред.
- Ні, ні, сеньйор генерал має рацію... Я миттю! Даруйте, гер Шульц, ви самі трошки завинили, почавши про Мадрід...
Швидко підвівшись, Агнеса вийшла з кімнати, в коридорі задріботіли її каблучки, потім долинуло, як вона гукала:
- Пепіто! Пепіто!
Нахиливши голову набік, Воронов замилувано прислухався до переливів Агнесиного голосу.
- Природжена співачка! Ви тільки вслухайтесь: чуєте, як співоче виводить кожен склад, наче знімається вгору, а потім спадає вниз округла хвиля... Ось вам і "вобла"! Що тепер скажете?
- Гарна і, здається, дуже мила жінка. Просто не віриться, що вона могла встряти в політику.
- Агнеса і політика? - генерал розсміявся.- Та вона ж така далека від неї, як найдальша зоря від нашої грішної Землі...
- Чим же тоді пояснити її роль в школі?
- Овечка, що, рятуючи своє ягня, вибігла необережно з кошари і потрапила до вовків.
- А якщо з мови Езопа перекласти на звичайну, загальновживану ?
- Розкажу колись на самоті. Зараз не час і не місце.- Воронов важко підвівся і пройшовся по кімнаті.
Тепер, коли Агнеса пішла і розмова між нею, Фредом і генералом перервалася, голоси Нунке і падре стали чутнішими.
- А я вам кажу, що честолюбство в сутані - то найстрашніший гатунок честолюбства!-сердито доводив Нунке.- Бо людина світська знаходить розраду в жінках, вині, картах, захоплюється спортом чи полюванням... Зайвину своєї енергії їй є куди спрямувати. Для особи ж духовного сану...
- Нам теж є куди спрямувати свою енергію і сили. На справи милосердя і просвітительства, їм же нема краю. До того ж згадайте: слідом за завойовниками завжди йшли місіонери. Вони закріплювали здобуте ними. І хіба не природно, не законно, коли вони вимагають своєї частки?
- Частка може бути різна.
- Достатня для того, щоб приумножити славу церкви і її можливості.
- Славу церкви чи славу її служителів?
- А хіба у вас, світських, не успіхи полководців і всього воїнства уславлюють армію?
- Доволі про це! Скажу з чого почав: зараз школа не має можливостей зважити на вашу вимогу.
Нунке підвівся і прочинив двері на веранду. Сонце вже хилилося до обрію. Його проміння черкалося лише об вершечки дерев, заливало дах і горішній поверх будинку. З саду повіяло ледь помітною прохолодою, сильніше запахли квіти, випростуючи згорнуті вдень пелюстки.
- Може, спустимось у садок? - запропонував падре.- Наш гість ще не бачив, який чудовий краєвид відкривається з альтанки.
- Ви йдіть, а мене верне від цих краєвидів.- Воронов сів в солом'яний фотель на веранді.- Вивіску першої-ліпшої корчми в найбруднішому куточку міста проміняв би на ці ваші ландшафти. Намозолили вони мені очі за весь мій вік.
Нунке позіхнув.
- Я теж волію посидіти. До мого серця промовляють лише типово німецькі пейзажі.
Фред і падре спустилися в садок. Він був невеличкий і трохи занедбаний, але всюди було багато квітів, біля дому - культивованих, далі в траві - диких.
- Це єдина розвага нашої маленької хворої, - пояснив падре.
- А що з дівчинкою?
- Навряд щоб вона підвелася, - сумно похитав головою падре, не вдаючись у дальші пояснення.
Взагалі, розмова не в'язалася. На запитання Фреда падре Антоніо відповідав коротко і неуважно, видно було, що з думки його не йде суперечка з Нунке.
Коли обоє повернулися з прогулянки по саду, на веранді вже нікого не було, а в кімнаті на гостей чекав сервірований до вечері стіл. Біля нього метушилася, старенька служниця, розставляючи страви, та повагом походжала Агнеса, щось пересуваючи і переставляючи.
- А чому ви мене не познайомите з нашим гостем? - пролунав збоку нетерплячий дитячий голос.
Лише тепер Фред побачив, що трохи осторонь, у затишному куточку, декорованому в'юнкими хатніми квітами і невеличким екраном, у спеціальній медичній колясці сидить дівчинка. Незважаючи на літній вечір, її світло-сіре, прикрашене пишним мереживом платтячко було застебнуте біля самого горла, а ноги щільно огортав картатий барвистий плед, край якого нервово торсали довгі пальчики. Вираз нетерплячого чекання пожвавив її бліде, аж прозоре личко, облямоване пухнастим білявим волоссям. Не заплетене в коси, тільки перев'язане стрічками, воно довгими пасмами звисало вздовж грудей. Очі дівчинки, такі ж, як у матері, великі, але світліші, дивились вимогливо, трохи навіть сердито.
- Коли ніхто не здогадався познайомити нас, давайте зробимо це самі, - серйозно запропонував Фред, підходячи до хворої.- Адже вас звуть Ірене?
- Угу! Тільки не стискуйте мені так дуже руку, як дідусь Воронов, а то я і з вами почну сваритись.
- О, цього я хотів би найменше!
- Чому?
- Бо в мене тут немає друзів.
- Ви гадаєте, що я... що ми...- дівчинка зніяковіла і спідлоба недовірливо глянула на Фреда.
- Мені хочеться сподіватися на це...
Ірене відкинулась на подушку, на хвилину заплющила очі, а потім обдарувала Фреда вдячним осяйним поглядом.
- Тоді кажіть мені "ти". А я вас зватиму просто Фред.
- З великою охотою...
- Ну-бо... а де ж ваше "ти"?
- Одразу це не так легко, - розсміявся Фред, сідаючи на маленький ослінчик біля дівчини.- Для першого разу скажи мені: ти теж була в Італії?
- Що
