У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Можливо, я в чомусь зможу вам допомогти.

- Не знаю, як складуться обставини. Навіть вийти за межі табору мені, мабуть, буде важко.

- Хай це вас не турбує. Я матиму можливість підтримувати з вами зв'язок.

- Буду дуже радий.

"От тобі й нове ускладнення!"

Ні, аж ніяк не радів Фред, дізнавшись про зустріч з Думбрайтом у Німеччині...

- Підемо навпростець! - запропонував Нунке і, зійшовши з асфальтового шляху, ступив на ледь помітну стежку, що довгою покрученою стрічкою звивалася понад чагарником все вгору і вгору в напрямку двоповерхової самотньої вілли на самому вершечку горба.

Вперше після поїздки до Мадріда Фред вийшов за шкільну браму. Вона зачинилася беззвучно і так щільно, що здалося, ніби схований за нею потаємний світ лишився в якомусь іншому вимірі простору, настільки все навколо було відверто ясним у своїй природній простоті. Непереможне бажання волі охопило Фреда.

"Кинутись зараз убік, і хай куля в спину покладе на цю, таку любу землю? Єдина, до краю насичена мить, якої в мене не відберуть, не зможуть відібрати! І що це дасть?.. Ні, не тобі, бо для тебе це, може, й вихід - єдина така мить іноді стає вартою цілого життя... Але що це дасть іншим? Тим людям, братерство з якими ти відчуваєш кожною клітинкою свого тіла? Це ж на їх щастя, на саме їх життя зазіхнув Думбрайт, проти них укладається змова... Може, сама доля привела мене сюди, щоб зашкодити планам цього збіговиська хижаків... Я ще не уявляю собі, що зумію зробити і в який спосіб, але доможусь свого або накладу головою. Що-що, а це зробити я завжди встигну..."

- Чого це ви в такому мінорі, Фред? - гукнув Воронов, що йшов позаду.- Повірте моєму досвідові, у дамське товариство завжди треба з'являтися з веселою фізіономією. Сумну - вони пробачають лише закоханим.

- У дамське товариство? Адже йшлося про саму патронесу. Та й ту, мабуть, дамою не назвеш... Я зустрічався з цим гатунком висохлих вобл, що так люблять спливати на поверхню всіляких благодійних притулків і товариств, щоб покрасуватися бодай так. Але щоб жінка стала патронесою такої школи, як наша, даруйте, такого я ще не чував... З ким же я маю познайомитися ще, крім неї! З якою дамою чи дамами?

Воронов вибухнув голосним сміхом.

- Коли вже ви вдалися до риб'ячої термінології, то наша патронеса більше скидається на прегарну золоту рибку. З таким, знаєте, довгим хвостиком-віялом, що коливається за нею, наче серпанок. Що ж до другої дами...- тон Воронова раптом став серйозним і несподівано теплим.- Про другу я вам нічого не скажу... Вона не від світу цього, отже, і змалювати її не зумію.

- Ірене - слабість генерала, - іронічно кинув Нунке.- Як у всіх його співвітчизників, у нього хворобливий потяг до убогеньких та калічок. У слов'ян це походить з почуття власної неповноцінності як раси, отже, теорія...

- Облиште, Нунке! - гостро перервав його Воронов.- Останнє слово про повноцінні і неповноцінні раси сказала війна. Шкереберть полетіли і ваші теорії, і... Втім, не будемо про це. Є речі, в які краще не заглиблюватись. Таким-от, як я. Як ми з вами... Що ж до Ірене, то просто неблагородне ставитись до бідолашної хворої дівчинки так, як ставитесь ви. Еге ж, неблагородне...

- Попросив би вас не ставити знака рівності між нами обома. Сподіваюсь, не треба пояснювати, чому саме? - Спинившись, Нунке повернувся обличчям до Воронова і зміряв його зневажливим поглядом.- Ще просив би затямити: для вас я не Нунке, а гер Нунке!

Генерал сердито засопів. Навіть у напівтемряві видно було, як червоніє його обличчя. Ось-ось, здавалося, з його уст зірветься дошкульна відповідь. Та звичка беззастережно підкорятися наказам начальства взяла верх.

- Так точно, гер начальник школи...- буркнув Воронов.- Затямлю...

В останньому слові Фредові вчулася чи то іронія, чи то погроза. Він допитливо глянув на генерала. Але той швидко опустив повіки і нахилив голову, ховаючи вираз свого обличчя не так від Фреда, як від Нунке. Шеф, очевидно, нічого не помітив. Не приховуючи задоволеної посмішки від щойно здобутої перемоги, він повернувся до своїх супутників спиною і знову попростував стежкою. Фредові і Воронову лишилося рушити слідом за ним.

Деякий час ішли мовчки. Нунке ступав широко і легко, хоч стежка ставала все крутішою, а генерал одразу ж пристав. За своєю спиною Фред чув його важке дихання, часом прокльони, коли віття чагарника било по ногах чи з-під ніг сипалися дрібні гострі камінці, якими подзьобано було всю стежку, наче скаллям. Мимоволі Фред притишив ходу, щоб дати старому змогу відсапатись.

- Наш шеф не дуже зважає на ваші роки і мою незвичку ходити такою крутизною. Може, спочинемо?

- Тепер уже не варт.

Справді, хвилин за п'ять стежка круто звертала, вибігаючи на невеличке плато, і вілла, що в міру підйому вгору зникла було з очей, тепер з'явилася так несподівано, ніби виросла з землі. Нунке вже чекав на своїх супутників, стоячи біля живоплоту з високих підстрижених кущів, що оточував садок і будинок.

- Хочу вас попередити, Фред: Агнеса Менендос - наша натхненниця, але до внутрішніх справ школи не втручається. Тому й у розмові не слід їх чіпати.

- Я сам обізнаний з ними надто мало.

- Це я на майбутнє... Час від часу вам доведеться одвідувати донью Агнесу, як робимо це ми з Вороновим, бо іншого товариства тут немає.

- Коли так заведено...- зітхнув Фред.

- Даремно ви скривилися, - жваво озвався Воронов.- Відвідини "горба",