У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Протопопов упав мов підкошений, не випустивши й пари з уст. Якусь мить всі чекали продовження бійки. Здавалося, зараз він схопиться і вчепиться у супротивника. Потім моторошна непорушність його тіла злякала. Партнери опустилися навколішки і перевернули Протопопова на спину. Падаючи, він розбив носа, і тепер з нього юшила кров, заливаючи обличчя.
- Лікаря! - гукнув хтось.
- Не варт, - спокійно припалюючи сигарету, спинив Сомов.- Від такого удару не вмирають. Хлюпніть на нього води, за п'ять хвилин очуняє...
Справді, за кілька хвилин Протопопов розплющив очі і і очманілим поглядом обвів присутніх. Побачивши Сомова, він рвонувся, щоб підвестися, але руки відразу ж зігнулися в ліктях, голова відкинулася назад і глухо стукнулася об мокру підлогу.
- Покладіть його на канапу і підмостіть щось під голову!- спокійно кинув Сомов, і недавні партнери Протопопова мовчки скорилися владним ноткам, що прозвучали в його голосі.
Пройшовши до стола, Сомов, нібито ненароком, опустився на стілець, на якому перед сутичкою сидів начальник групи.
- Та ви, виявляється, майстер битися! - не приховуючи свого захоплення, прошепотів білявий молодик з погонами старшого лейтенанта на досить-таки пошарпаному мундирі.
- Доводилося! - недбало пробурмотів Сомов.
Протопопов знову розплющив очі і часто-часто закліпав повіками, немов силкувався розірвати тонку плівку, що заважала йому бачити. Та ось його погляд знову зупинився на Сомову, невідривний, сповнений непримиренної ненависті. Побачивши, що Протопопов сідає, присутні затамували подих. Не може такого бути, щоб Протопопов змирився з поразкою, не спробував негайно розрахуватися! Даремно Сомов так байдуже пересуває кісточки доміно, викладаючи з них якийсь складний узор.
Та, на загальний подив, Протопопов не квапився поквитатися.
- Пішли до мене! - несподівано наказав він двом з своєї групи, майорові і капітанові.
Усі троє вийшли.
Молоденький лейтенант ближче присунувся до Сомова, йому не терпілося вдовольнити свою цікавість, ближче познайомитись з цим новачком, який тримає себе так незалежно, ні, просто зухвало.
- Здорово все-таки у вас вийшла оця штука! - він рубанув долонею в повітрі.- Тільки тепер стережіться - такого наш Протопопов не подарує. Він і батька рідного рішить, якщо той поперек дороги йому стане.
- А я не з лякливих.
- Ще б пак! Дати йому такого відкоша! Тільки от не збагну: ви навмисне його дратували чи справді хочете повернутися до Росії?
- А може, спочатку познайомимось?
- Охоче! Домантович, Михайло Данилович. Сомов назвав себе.
- Так вас цікавить, чи справді я вирішив повернутись? Обов'язково!
- Ну й ну! Та це ж однаково, що самому полізти в зашморг. Простіше зробити це тут. Менше клопоту і моментальний ефект.
- А я ще збираюся пожити.
- Не збагну, слово честі, не збагну! Ніякісінької логіки! Хочете пожити, а свідомо наражаєтесь на небезпеку. Чому?
- Там у мене дружина, батьки, а тут - нікого.
- Та ви ж їм передсмертного поцілунка не встигнете передати! Вас же першого дня, як ви до Росії потрапите, розстріляють! Служба в німецькій армії - ви з цим додому хочете поткнутись?
- Але це була служба з примусу. Мене, напівросіянина, напівнімця, гітлерівці майже силоміць взяли з табору військовополонених, щоб нап'ясти мундир солдата німецької армії. І воював я переважно на Західному фронті..
- Ви гадаєте, вам повірять? Не повірять, а перевіряти не стануть. Коли вже своїх людей, що повернулися з полону, засилають в дальні табори..- Домантович безнадійно махнув рукою і по хвилі мовчання додав: - Е, та що говорити, для нас з вами вороття нема!
- А я зважую на психологічний момент, - заперечив Сомов.- Перемога породжує у переможця почуття великодушності. Особливо в перші часи після її здобуття. Ілюзій, що мене зустрінуть, розкривши обійми, я не плекаю. Я завинив, і, звісно, мене покарають. Можливо, позбавлять волі на кілька років. Я навіть певен, що так буде. Але все-таки це краще, ніж поневірятися на чужині все життя.
- Чому поневірятися? Наш табір відвідували представники благодійних і всіляких інших товариств. Вони обіцяють допомогу, роботу...
- Свята наївність!
- То ви надто великий оптиміст, то заповзятий скептик...
- Одною міркою можна міряти тільки однакові речі. А тут... Мені довелося побувати в Парижі, і я бачив емігрантів, що чкурнули з Росії на початку революції, їм так само, як тепер нам, тоді обіцяли і підтримку, і притулок. А чим скінчилося? Колишні графині миють посуд у ресторанах, великі князі служать лакеями. А це ж "еліта" дореволюційного російського суспільства, принаймні з точки зору правлячих класів тих країн, де вони дістали притулок... Чому ж будуть панькатися з нами? В кращому разі запроторять кудись на плантації чи на якісь копалини, у Африку, приміром...
Сказане Сомовим, очевидно, вплинуло на Домантовича. Він втупив очі в папірець, на якому механічно викреслював квадрати і трикутники, і рука його завмерла.
- І чисто всі з вашої групи відмовилися повернутися додому? Чи, може, є такі, що й повернулися б, тільки бояться про це сказати? - Сомов уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника, але той, тріпнувши головою, ніби відганяючи сумні думки, знову взявся за свої вправи з малювання.
- У чужу душу не влізеш...- сказав він після хвилинного мовчання.
- А ви особисто?
- Як то кажуть: рада б душа в рай, так гріхи не пускають.
- І великі гріхи?
- Чималенькі! Адже перед тим, як податись до Власо-ва, я працював у харківській поліції.
