У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Он як!
- Ну, ясна річ, доводилося брати участь у всіляких акціях...
- Може, й каральних?
- Всяко бувало... Ет, та що там згадувати! Краще про це облишмо. Додому повертатися мені не світить... Ви своє ліжко в казармі знаєте?
- Ви ж бачили, як обернулась моя розмова з Прото-поповим...
- Бурхливо, що й казати! Мабуть, краще було б тримати свої карти при собі, а ви взяли й відразу їх виклали.
- Однаково, рано чи пізно, а ця розмова відбулася б. Принаймні знатиме: я не з тих, хто дозволяє собою командувати.
- Все це так, а проте... Втім, на цю тему ми ще поговоримо. А тепер ходімте, я покажу вам ваше ліжко, їх тут багато вільних.
- Чекають на нове поповнення?
- А біс його знає! Нас тут так тримають, що й носа з казарми не вистромиш. Самі зараз побачите.
Двір казарми, куди вони за кілька хвилин вийшли, скидався на великий кам'яний колодязь. За стіни його правили чотири однакових п'ятиповерхових будинки, які мали вигляд єдиної архітектурної споруди. Із зовнішнім світом подвір'я сполучалося лише високою брамою, обшитою металевими листами і тепер міцно закритою. Наглухо закритою з боку вулиці була і арка під'їзду, розташованого на північ, якраз напроти брами. У під'їзд виходило кілька дверей, очевидно недавно і наспіх зроблених.
На заасфальтованому подвір'ї не було ані деревця, ані кущика. Лише в центрі яснів клумбами круглий майданчик, над яким, як парасолька, здіймався туго натягнутий тент.
- Місце розваг і відпочинку? - посміхнувшись, запитав Сомов.
- Парильня!-скривився Домантович.- Від казарм пашить, згори пече, сюди вдень і поткнутися не можна, почуваєш себе, мов карась на сковороді... Он там єдине місце, де можна хоч душею спочити.- Він кивнув головою в бік під'їзду.
- Що ж там таке?
- По-перше і найголовніше - невеличкий бар. А взагалі цілий побутовий комбінат: крамничка, голярня, чистильник взуття, він же й швець...
- З вас непоганий чичероне.
- А я тут на кшталт квартирмейстера. Всіх новаків супроводжую.
Кімната, до якої Домантович привів Сомова, справляла дивне враження. Велика й довга, вона освітлювалась у двох площинах: через прорубані під самою стелею чотири вузеньких вікна у стіні просто входу і два звичайних вікна в стіні ліворуч.
- Щось схоже на модернізований каземат, - пожартував Сомов.
- Там вулиця, - коротко пояснив Домантович, вказавши очима на вікна-бійниці, і вже іншим, діловим тоном запитав: - Ви воліли б ближче до вікна чи з іншого боку?
- Якщо можна, то ближче до вікна, все-таки більше повітря.
- Тоді займайте ось це, перше від входу. Речі можете покласти в тумбочку стола, він цілком у вашому розпорядженні... А тепер спочивайте.
Козирнувши, Домантович вийшов.
Тепер Сомов міг уважніше оглянути свою нову оселю. Два ряди ліжок, що вишикувалися вздовж стін, між ними маленькі однотумбні столики, на кожному по чорнильниці... Білизна і ковдри пристойні... Дотепно, що спинка ліжка в ногах має форму стоячої вішалки для одягу... В глибині кімнати, біля стіни просто дверей круглий стіл, певно, для загального користування. Газети, кілька брошур. І в усіх них, звичайно, йдеться про принади "вільного" світу. А ось розповіді "втікачів із Сходу". Отже, тут дбають не лише про тіло, а й про духовний поживок. Цікаво. Доведеться все це переглянути... Але насамперед треба дати лад своїм думкам. Вдало чи невдало відбулося його "приземлення" в таборі колишніх власовців?
Той, хто назвав себе Сомовим, причепливо переглянув кожен свій крок, зважив кожен свій вчинок. Здається, все йде гаразд. Навіть краще, ніж можна було сподіватися. Гостра сутичка з Протопоповим, безперечно, відіграє роль лакмусового паперу, який допоможе визначити розподіл сил, а головне, напасти на слід людини, яка прагне повернутися до Радянського Союзу і, може, встановила вже зв'язок з комісією по репатріації. Вдвох їм легше буде знешкодити Протопопова, завадити підступним планам Дум-брайта, Нунке і тих, хто за ними стоїть.
Заспокоєний думкою, що старт взято вдало, Григорій роздягнувся і в самих трусах поклався на ліжко. Лише торкнувшись головою подушки, він відчув, як дуже стомився. Кількагодинний переліт, сорокакілометрова мандрівка автобусом від Мюнхена, сутичка з Протопоповим, нервове напруження, яким супроводжувалося його перевтілення в Сомова, - все це давалося взнаки.
Та відпочити йому не довелось. Не встиг він задрімати, як хтось торкнувся його плеча. Біля ліжка стояв вже знайомий майор - один з партнерів Протопопова по грі в доміно.
- Містер Хейендопф запрошує вас до себе.
- Як до нього пройти?
- Мені доручено вас супроводжувати.
Проходячи подвір'ям повз арку під'їзду, Сомов мимохіть торкнувся рукою щоки. Треба поголитись! Як добре, що він не взяв з собою бритви. Про всяк випадок йому потрібно мати привід, щоб вийти зайвий раз з приміщення казарми. Треба буде розпитатись у Домантовича про розпорядок дня, бо цей майор щось неговіркий.
Проте Сомов все-таки спробував викликати його на розмову.
- Давно ваша група перебуває тут? - запитав він.
- Супроводжуючи вас, я виконую службове доручення, але це не означає, що між нами можуть бути якісь стосунки, крім офіційних, - сердито буркнув той.- Просив би це затямити!
- Вас особисто я, здається, нічим не образив... Що ж до Протопопова...
- Попереджаю: мого найближчого друга!
- Тим гірше для вас.
- Щеня! Так розмовляти з старшим, бойовим офіцером? Та знаєте ви, що мене п'ять разів поранено, що я... що Протопопов...- захлинаючись словами, майор впритул підступив до зухвальця.
"Бойовий офіцер!
