У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Звідки ж ти знаєш мову?

Ірене трохи нахилилася вперед, подавши Фредові знак, щоб він зробив так само.

- Це страшенна таємниця, я про неї нікому не казала... Тільки вам скажу. Ви обіцяєте, що нікому, жодній душі?..- прошепотіла дівчинка, нахиляючись ще нижче.- Восени я поїду на прощу до Ватікану, он як!

- І ти лише для цього вивчала мову?

- Звичайно! Як же я розмовлятиму з папою, коли не знатиму по-італійськи! А латинь я не знаю зовсім!

- Ірене, про що ти там шепочешся з Фредом? Я зараз покажу тобі, як від мене критися! - жартівливо гримнув здаля Воронов.

- Ось він зараз підійде, і я вас не спитаю про найголовніше!- ще швидше зашепотіла Ірене.- Якщо папа добре помолиться за мене, як ви гадаєте, я зможу ходити?

Фред обережно поклав руку на пальчики Ірене і відчув, як вони тремтять від хвилювання. Мабуть, тремтіли і губи, бо дівчинка прикусила їх зубами.

- Ну, чого ж ви не відповідаєте? - вимогливо і нетерпляче допитувалась вона, пильно вдивляючись в обличчя свого нового друга, немов хотіла прочитати на ньому його думки.

"Збрехати їй? Підтримати наївну віру у видужання, подароване небом? Адже самонавіяння часом впливає краще за найліпші ліки... Але ж тоді вона покладатиметься тільки на папу і його молитви, - вагався Фред.- Отже, відібрати в неї ту палку надію, якою вона зараз живе?"

- Я вірю, що поїздка в Італію тобі допоможе, - сказав Фред впевнено.- Тільки знаєш що? Бог подає свою допомогу лише тим, хто сам докладає всіх сил, щоб досягти мети. Сама зваж, як він може потурати недбалим? Один сидить, пальцем не ворухне, щоб досягти свого, тільки волає до неба: зглянься, мовляв, на мене, любий боже, допоможи! А інший - шукає, бореться, побивається, ладен все зробити і все стерпіти... Кому, на твою думку, найперше треба допомогти?

- Другому!

- От бачиш! Так і з тобою...

Ірене притихла, вражена новим ставленням до небесного милосердя. Уста її щільно стиснулись, і в їх куточках залягли дві гірких складочки. Обличчя дівчинки враз ніби постарішало.

- Чого це в нас насуплені брови? - до коляски підійшов Воронов і, як завжди, важко плюхнув в найближчий фотель.- Фред, ви погано розважаєте вашу даму! І за це вам доведеться сплатити штраф. Ірене, що ми для нього вигадаємо? Стривай, надумав! Давай поставимо живі шаради, хоча б на таке речення... Нахили вушко! Гаразд?.. Так от, Фреда ми примусимо зіграти роль Дон-Кіхота, я буду Санчо Панса.

- А Нунке хай зобразить Росінанта! - вигукнула Ірене з викликом.

Воронов хмикнув.

- Знаєш, облиш його! Навряд, щоб він погодився нап'ясти на себе шкуру коня, бодай алегоричну.

- Я так хочу! Гер Нунке, йдіть-но сюди! - покликала Їрене.

Нунке, який знов завів суперечку з падре, невдоволено поморщився.

- Одну хвилинку...- кинув він недбало.

- Ірене, не докучай дорослим! У них пильні справи.- Агнеса підійшла до доньки і приклала долоню до її чола.- У тебе голівка гаряча, тобі треба в ліжко, - стурбовано промовила вона.

- А в мене теж пильна справа!-дівчинка сердито крутнула головою, звільняючись від материної руки.- Я хочу, щоб він зараз підійшов! Падре Антоніо, і ви йдіть сюди!

Знизавши плечима, Нунке підійшов до Ірене.

- Ти, як завжди, вередуєш, - сказав він холодно.- Добре виховані дівчатка так себе не поводять.

- Пробачте їй, вона зрання сьогодні нервує, - заступилася за дочку Агнеса.

- Це він мусить просити в мене пробачення!

- Не годиться казати "він" про людину, яка присутня тут-таки, - втрутився падре.- Одинадцятирічній дівчинці слід про це знати.

- А обдурювати годиться?-голос Ірене дзвенів від гніву.- Так вчинити, як він вчинив, годиться?

- Може, ти поясниш, у чому справа? - не приховуючи роздратування, запитав Нунке.

- От тобі й маєш! - розвів руками Воронов.- Йшлося про шаради, а перевернулося...

- Які ще шаради! І при чому тут я? Може, ви поясните, Фред?

- І адаю, що тепер уже не варт.

- Варт! Варт! Варт! - Їрене застукала кулачком по підлокітнику коляски.- У нашій шараді ви повинні зіграти роль коня Росінанта!

- Що за нісенітниця!

- Тільки хто ж йому пустить кулю в лоба? - Ірене подалася вперед, на блідих її щічках спалахнув рум'янець, очі гарячкове блищали.

- Врешті, усе має межі! Донья Агнеса, я просив би вас втрутитися!

- Ірене, благаю тебе, заспокойся! І зараз-таки, цієї миті попроси у гер Нунке пробачення.

- За те, що він застрелив Росінанта? А потім ще одурив, сказав, що його обпоїли?

- А-а, он з якого приводу ця істерика! Так, я застрелив шкапу, яку ти нарекла таким поетичним ім'ям. І вважаю, що зробив правильно.

Очі дівчинки вражено розширились.

- Правильно? - прошепотіла вона.- Та чим же він вам заважав?

- Тим, що з нього не було користі. Старі і кволі - не потрібні на землі, вони лише заважають іншим, - злісно відрубав Нунке, роблячи наголос на слові "кволі".

Фред побачив, як пополотніла Агнеса, навіть уста побіліли. Воронов засопів і стиснув кулаки. Ірене відсахнулась, немов від удару. Падре Антоніо забіг за коляску і схопився за її спинку.

-