І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Всі твори автора ⟹ Юрій Петрович Дольд-Михайлик
У гостросюжетному пригодницькому романі українського радянського письменника розповідається про мужнього розвідника Григорія Гончаренка, який у роки Великої Вітчизняної війни діяв у глибокому ворожому тилу.
І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН
Пригодницький роман
Художник О. О. АЛЕКСАНДРОВ
Третє видання
ЧАСТИНА ПЕРША
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Дзвінок був настирливий і довгий.
Іншого часу начальник відділу І-Ц, оберст Бертгольд, напевно, схопився б з дивана, на якому лежав, і кинувся б до телефону. А цього разу він навіть не поворухнувся. Як і раніше, Бертгольд лежав, заплющивши очі, і можна було подумати, що він спить.
Ад'ютант оберста гауптман Кокенмюллер вже кілька разів стукав у двері кабінету, не дочекавшись дозволу ввійти, навіть трохи відхилив їх, але, побачивши оберста на дивані з заплющеними очима, тихенько причинив їх, щоб не порушувати відпочинку свого шефа.
Гауптман знав, що його начальник, оберст Бертгольд, минулої ночі не спав. Тільки під ранок, після дзвінка з Берліна, він дозволив собі трохи відпочити. Ад'ютант не був присутній при розмові Бертгольда по телефону. Але, побачивши виструнчену постать оберста й почувши його шанобливе звертання до співрозмовника, він навшпиньках вийшов з кабінету, правда, не зовсім щільно причинивши двері. Навіть уривків фраз, які чув гауптман, було досить, щоб зрозуміти, що оберст розмовляв з Гіммлером і що розмова ця була для нього несподіваною, але приємною.
Після такої розмови Бертгольд міг дозволити собі полежати якісь півгодини на самоті з своїми думками! Його діяльність у цій лісистій — і тому особливо небезпечній для армії фюрера — Білорусії верховне командування оцінює дуже високо, і Гіммлер зовсім недвозначно натякнув, що йому, Бертгольдові, готують нове, ширше поле діяльності.
В такому випадку можна навіть порушити звичайний розпис дня, щоб лишитися з своїми думками і трохи помріяти. Віллі Бертгольд, власне, не був мрійником. Межа прагнень і бажань для нього, кадрового офіцера німецької розвідки, якій він віддав усе своє життя, завжди ототожнювалася з поступовим, але неухильним просуванням по службі і з зростанням добробуту його невеличкої сім'ї. Але сьогоднішня розмова трохи розбурхала фантазію Бертгольда. Ще б пак! Перед ним відкривається можливість залишити цю непривітну країну. Оберст ніколи і ні за яких умов не наважився б подавати рапорт з проханням перевести його кудись в інше місце. Це зіпсувало б репутацію офіцера, який думає тільки про виконання наказів командування і зовсім не дбає про себе особисто. Але тепер, коли сам Гіммлер…
Телефонний дзвінок перервав ці приємні думки.
«Хто б це так рано?» — майнуло в голові Бертгольда, і в ту ж мить він почув тихенький, але настирливий стукіт у двері кабінету.
— Зайдіть! — не розплющуючи очей, кинув оберст.
— З штабу дванадцятої дивізії вам дзвонять вже втретє, — тихо промовив Кокенмюллер.
— Що сталося? — Бертгольд з-під напівзаплющених повік глянув на виструнченого ад'ютанта і не міг не відзначити про себе, що безсонна ніч майже не позначилася на гауптманові: його ріденьке волосся, як завжди, було зализане, щоки чисто виголені, і великі безбарвні очі не виказували ніякої втоми.
— Минулого вечора до нас перебіг російський офіцер. В штабі дванадцятої дивізії він відмовився давати будь-які свідчення, настирливо вимагаючи, щоб його відправили безпосередньо до вас, гер оберст!
— До мене?
— Так! Він назвав не лише вашу посаду і прізвище, а навіть ім'я.
— Що-о? — Бертгольд здивовано знизав плечима і підвівся.
— Справді, дивно! — погодився Кокенмюллер. — Звідки російський офіцер міг знати ваше прізвище?..
— І тим більше ім'я!
— У всякому разі, я насмілюсь радити: будьте обережні, гер оберст! Адже не виключена можливість, що цього офіцера підіслано з метою замаху на вас…
— Ви перебільшуєте значення моєї персони, гер гауптман! Замах на мене, рядового офіцера…
— Але, гер оберст… — спробував заперечити ад'ютант.
— Це було б виправдано, коли б ішлося про командира корпусу чи армії, — не слухаючи його, продовжував Бертгольд.
— Гер оберст має зважити, — запопадливо зауважив Кокенмюллер, — що йдеться не про рядового офіцера, а про офіцера, який має честь бути особистим другом Гіммлера. А для більшовиків цього вже досить.
— Ви гадаєте?
— Певен!
— А яке розпорядження ви дали в штаб дивізії?
— Від вашого імені я наказав документи перебіжчика доставити нам, а його самого затримати до розпорядження.
— Цілком слушно! Документи прибули?
— Так.
— Дайте сюди!
Кокенмюллер швидко вийшов з кабінету і за хвилину повернувся, пропустивши поперед себе товстого, невисокого на зріст обер-фельдфебеля.
— Наказано передати у власні руки, гер оберст! — чітко відрапортував обер-фельдфебель, простягаючи великого пакета.
Постать обер-фельдфебеля зникла за дверима кабінету. Бертгольд акуратно надрізав конверт і обережно витяг з нього надіслані документи: велику топографічну карту району воєнних дій і військову книжку.
Кинувши погляд на карту, оберст мовчки передав її ад'ютантові. Приколовши карту кнопками до невеличкого столика, Кокенмюллер витяг з шухляди лупу і низько схилився над картою, шукаючи якихось таємничих позначок. Він так заглибився у вивчення карти, що навіть здригнувся, почувши голос Бертгольда.
— А чи не здається вам, що обличчя цього перебіжчика не типове для росіянина?
Кокенмюллер підійшов і з-за спини свого шефа глянув на фотографію.
— Ко-ма-роф… — по складах прочитав