Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

А в Хусті лише й розмов, що про втечу Пинті. Бо де таке видано, де таке чувано, аби із замкової темниці втекти? Коли там мури кількаметрові, а війська стільки, що можна рік оборону тримати. Ще нікому се не вдавалося!

Видно, Пинтя справді славний, якщо таку штуку утнув!

На капітана Смоляка та коменданта Дюлу Кокоша важко й глянути. Так змарніли небораки. Навіть барон фон Ґутентаґ упав в депресію і щохвилини зітхав: “Майн лібе фройляйн! Якого тітька я заправся у сю глушину? Путь фона проклята!”

Аби хоч якось відомстити Пинті, вирішили спалити трьох босоркань — Зубаню, Глуханю та Сліпаню, про що оголосили на всіх розпуттях та в церквах.

— Що будемо чинити, отамане? — запитав Графинчик, коли товариство сіло до вечері біля ватри.

— А що ви скажете, хлопці-молодці?

— Не можна останнє слово лишати за ними! — пихнув димом Шпінька.

— Наше має бути згори! — ударив по колоді кулачиськом Іван Качулка.

— Усе в руках Божих! — звів погляд догори Митро Сливовиця, котрий тепер був у товаристві мало не за отця превелебного.

— Якщо я сторожитиму коней, то я не проти, — надрізав собі добрий кусень сала циган Мішко.

Товариство засміялося. Навіть поранений Юрко, якому вже стало значно легше. Мабуть, сливовиця благодатно діяла.

— Ну що ж, — підбив підсумки опришківської ради Пинтя. — Порятунок трьох невинних душ — справа похвальна. Наші закляті “друзі”, ясна річ, чекатимуть, що ми будемо відбивати бабць, коли їх везтимуть на торговицю. А тому…

— А тому ми діятимемо інакше, — блиснув рівненьким разком білих зубів Графинчик.

— Ади, який розумний! — засміявся Пинтя. — А тому ми писатимемо його світлості Дюлі Кокошу листа!

Відразу отаманові подали папір і чорнило, і він щось нашкрябав, розклавши приладдя на смерековому пеньку.

А що до школи не ходив, то ця справа трохи затягнулася.

- І як ми доправимо сього листа комендантові? — запитав Пинтя.

— Я знаю, — посміхнувся Шпінька і закутався димом з головою.

Наступного дня він уже терся посеред натовпу на хустській торговиці. Опришок крутився там довгенько, поки не побачив капітана Смоляка, який ходив поміж рядами, щось виглядаючи. Біля торговців, які продавали домашню птицю, той зупинився. Останнім часом капітан себе зле почував, то лікар порадив йому попити наваристого бульйончику з доброго півня. А оскільки Штефан Смоляк був страшенно забобонний і боявся, що його вречуть, то завжди купував усе сам.

Його увагу привернув великий білий півень, якого продавала сільська молодиця. Капітан уже хотів за нього платити гроші, як до нього притовкся дядько в крисані та з обвислими вусами, який тримав у руках червоного півня:

— Беріть, паночку, за півціни, бо вже мушу бігти додому!

А що капітан, як запеклий картяр, знав ціну кожній копійці, то спокусився на дешевизну. Тим паче що півень був не менший за білого.

Смоляк розрахувався і покликав свого служку, аби взяв півня.

— Пане капітане, — раптом озвався той, — тут щось є! — дістав він з-під півнячого крила складеного вчетверо листа. Смоляк відразу кинувся поглядом за вусатим вуйком, але той уже розчинився в базарному натовпі. Капітан вирвав листа з рук слуги і став гарячково читати. За хвилину він верещав на всю торговицю: “До дідька! До дідька! До дідька!!!”

А вже через півгодини цього листа розглядали комендант Дюла Кокош та барон фон Ґутентаґ.

— Турню! Ти купиф сього півня в того, за ким полюєш! — читав через збільшувальне скло нерівні букви віденський слідчий. Він підняв голову і уважно подивився на червоного як рак капітана.

Далі інший почерк повідомляв: “Його світлості Дюлі Кокошу. Якщо до п’ятниці 12.00 ви не випустите з темниці мою нанашку та її двох сестриць, а також не вивісите на замку білий прапор на знак вашої поразки, я змушений буду стріляти по вас із гармати”.

Під листом стояв підпис: “Славний розбійник Пинтя”.

І для певності ще був прикладений відбиток пальця, вимащеного в сажі.

— Що ви на се скажете, бароне? — хрипко запитав комендант.

— Що сей лайтак нарешті на нашому гачку! — задоволено рявкнув фон Ґутентаґ. — І тепер фін уже не фтече з моїх рук! Операцію очолюфатиму осописто я!!!

— А гармата?

— Зфітки у сих голотранціф гармати? Хіпа у нашому гарнізоні зникли гармати?

— Ні, все на місці!

— Потвійте… Ні, потройте їхню фарту!

Але до п’ятниці готувалися не тільки вояки, а й розбійники. Вони знайшли най- міцнішого дуба. Спиляли його. Середину його вздовж продовбали. Циган Мішко згадав своє колишнє ремесло і обкував дуба залізними обручами. Гармата була готова. Хоча хто чув на світі про дерев’яну гармату?

Між тим п’ятниця невблаганно наближалася. Після того як гармата була зроблена, постало питання про ядра, яких в опришків, ясна річ, не було.

— Будемо стріляти картеччю! — вирішив Пинтя. Хлопці позносили з довколишніх кузень старі ланцюги, криві цвяхи, іржаві підкови.

— На три постріли вистачить! — сміялися розбійники.

Усі чекали п’ятниці. Здається, добре підготувалися і вояки, і розбійники. Питання полягало в тому, хто виявиться мудрішим — Пинтя чи барон фон Ґутентаґ?

Та я стрілю з револьвера, із того нового,

Ой із того, що-м ізробив, — із дерев’яного.

У п’ятницю зранку до темниці, де сиділи три сестриці-босоркані, зайшов настоятель замкової каплиці, отець Густі.

— Що принесли, отче? — позіхнула Зубаня.

— Прийшов вам дати розгрішення та останнє причастя, — мовив пузатий, як бочечка, отець превелебний, котрий ледве втиснувся у вузькі двері камери.

— Ліпше би ви нам принесли грінку хліба та чарку, —