Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

Пов’язаний по руках і ногах комірник із затканим ротом тільки крутив головою, бачачи таку змову. Для більшої безпеки його ще й опустили в одну з бочок і закрили згори.

Коли все було готове, двоє гусарів пішли до порохової вежі. Решта товариства подалися за ними, скрадаючись попід стіни.

— А ви чого, хлопаки, не спите? — запитали їх здивовані вартові.

— Та от Кривий Пелех розщедрився на пляшку, то хотіли з вами горло промочити, — показав Качулка вино.

— О, іншим разом! — зітхнув вартовий із рушницею. — Капітан Смоляк тепер дуже нервовий і особисто перед сном перевіряє сторожу.

- І за що він так трясеться? — засміявся Юра.

— Як за що? Боїться, що Пинтя втече, — засміявся другий вартовий.

— Що ж, воля ваша, хлопці, - позіхнув Качулка і несподівано вдарив пляшкою сторожа по голові.

Другий від здивування не встиг і рота розкрити, як його вже здавив за горло Юра. Все відбулося швидко і майже нечутно. Відразу з-за стіни виринули чотири тіш, які взяли непритомні тіла вартових і понесли їх подалі від світла. Там їх зв’язали і заткнули роти кляпами. Ключів від темниці у варти не виявилося. Видно, їх носив при собі капітан або й сам комендант.

— Ну що, Митре, тепер твоя черга, — плеснув Шпінька по плечу Сливовицю. Той схилився над замком, витягаючи різне злодійське причандалля. Аби їх не помітили, побратими загасили два смолоскипи, які висіли над брамою порохової вежі.

А тим часом у панських покоях тривала святкова вечеря з нагоди приїзду до Хуста комісії його цісарської величності. Завтра вона мала вчинити допит Пинті і нарешті винести рішення, якою смертю карати цього небезпечного злочинця.

— Яка пи не пула дофга кофпаса, а фсе одно кінець мусить мати! — задоволено виголосив тост барон фон Ґутентаґ.

Усі засміялися. Та капітанові Смоляку чогось було тривожно на душі. Він підійшов до вікна і про всяк випадок глипнув на порохову вежу, яку звідси було добре видно. Матір Божа! Що за безлад! Чому не горить жоден зі смолоскипів при брамі?

У капітана від підозри здавило у грудях.

— Я про всяк випадок перевірю охорону! — сказав він комендантові. Той згідно кивнув.

Капітан рішуче йшов через усе подвір’я до порохової вежі, на ходу витягаючи пістоль.

— От лайдаки! — лаявся він. — Ну, за це вони тяжко пошкодують!

Він уже бачив, що біля брами нікого нема. Певно, варта вирішила собі трохи відпочити. Для певності він поторгав ковані двері. Вони були зачинені.

Та не встиг капітан розвернутися, як на його голову опустився кулак Качулки. Більше він нічого не тямив.

Смоляка чомусь довгенько не було, і це стривожило коменданта. Він і собі підійшов з келихом вина до вікна. Біля порохової вежі було темно.

— Що за дідько! — Дюла Кокош витер хустинкою враз спітнілу лисину. Він прикинув, що капітан негайно би звернув увагу на таке неподобство, і швидко дійшов висновку, що в замку коїться щось неладне.

— Начальника варти до мене! Негайно! — вигукнув комендант, виходячи з бенкетної зали.

А тим часом побратими ніяк не могли відімкнути браму. Весь план та їхні надлюдські старання йшли коту під хвіст.

— Давай, Митрику! Давай, солоденький! — Шпінька мало не на колінах благав Сливовицю, який схилився над замком.

— Здається, нам амінь! — проказав Графинчик, спостерігаючи, як від палацу до порохової вежі йде комендант у супроводі начальника варти та вісьмох стражників.

— Якщо вони піднімуть тривогу, через хвилину тут буде увесь гарнізон, — спокійно, мовби йшлося про дрібничку, промовив гусар Юра, витягаючи пістолі.

— Є! — раптом вигукнув Сливовиця, замок клацнув, і кована брама відчинилася.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився Графинчик.

— Занесіть і капітана Смоляка! — наказав Шпінька. — Се наш останній аргумент у переговорах.

Коли комендант з охороною підійшов до вежі, там уже було все тихо і мирно. Варта засвітила смолоскипи. Брама була зачинена.

— Що за мара? — дивувався комендант. — Ану роздивіться все довкола!

Через кілька хвилин вони натрапили на зв’язаних вартових. У замку негайно забили тривогу. Все довкола забігало і заметушилося, як на пожежі.

“Розбійники! Розбійники!” — чулося звідусіль. Вояки на ходу одягалися і озброювалися.

Тим часом побратими спускалися вузенькими сходами до темниці, освітлюючи собі дорогу двома смолоскипами.

Першим біг Люципер. За крутим поворотом він радісно загавкав і зашкрябав лапами об двері. На щастя, вони були дерев’яними.

Тож товариство, добряче навалившись плечима, вибило їх із завіс. Пес із гавкотом кинувся досередини.

В округлій залі навстоячки був прикутий ланцями за руки Пинтя. Він втомлено підняв голову, але побачивши у відблисках смолоскипів Люципера, заусміхався.

— Що то за мудрачок дзвонить мухам кайданами? — голосно крикнув Шпінька.

— Ой-мой, дідько би вас вхопив! Скільки можна чекати? — Пинтя усміхався на всі тридцять два, а побратими його по черзі обіймали. Тим часом нагорі уже почали вивалювати браму. Ще мить, і охорона буде тут, у підземеллі.

Качулка схопив молот, який побратими передбачливо взяли з собою, і почав розбивати ланцюги отамана. Гусар Юра, позбиравши від усіх пістолі, зайняв оборону на сходах, ховаючись за крутим поворотом.

— Десь тут має бути потаємний хід, — носився Шпінька по підземеллю, шукаючи плиту з чортовим копитом. Але нічого не було видно через товстий шар столітньої пилюки.

— Люципере, ану шукай! — скомандував Пинтя.

Тим часом згори донеслися радісні вигуки. Очевидно, браму вояки вже виламали. Та перші ж постріли Юри Доманича трохи втихомирили їхній запал.

— Набоїв нам надовго не вистачить, — потирав у зап’ястях звільнені руки отаман. — Треба шукати вихід!

— А якщо потаємний хід із замку не у сій темниці? — раптом запитав уголос Графинчик. — Пустельник нам же не сказав, що катівень у замку декілька.

Усі від несподіванки остовпіли.

Тим часом