Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Так, славний отамане. Учора кинули мені до світлиці каменюку, загорнену у твого листа, — показав на розбиту шибку господар.

— І що на се скажеш? — підняв брову Пинтя.

— Я підготував обід, як ти і просив.

Розбійники заусміхалися.

— Ну, якщо підготував, то хай подають, — погладжує свого невеликого вуса отаман.

Барон плескає у долоні, і служниці починають носити всілякі наїдки та напої. Що тільки душа забажає: і печені перепелиці, і підлива з півнячих гребінців, і смажені в соусі форелі, і фарширований заєць, і мариновані грибочки. Ачей, і самому цісарю кращої гостини не зробити!

Слуги наливають гостям у келихи білого вина із самого Токаю. Та опришки нічого не їдять. Чекають, поки господар сам усе покуштує.

— За здоров’я шановного панства! — піднімає тост барон, а в самого від хвилювання аж рука трясеться.

Як господар випив, розбійники і собі горло промочили. За такими наїдками й бесіда потекла.

— Скажи, ґаздо: чому один панує, а сто довкола нього бідує? — питає Пинтя в барона.

— Багатство, кажуть, від праці та від Бога, — мало кісточкою не вдавився господар. — За нього поважати треба.

— Але чому тих, що розкошують, — одиниці, а тих, що працюють, — тисячі? Се хіба по-божому?

— Славний отамане, ти ж знаєш, що я своїх людей надмірно не обтяжую. Лише те беру, що по закону.

— І Бог не бере там, де нема що брати. Ех, народне життя, скільки в тобі горя! — гримнув Пинтя кулаком по столу, що аж чарки затанцювали.

Маленький господар і досі їв як не своїм ротом. А при сих словах, здається, ще зменшився. Із Чмирика, либонь, став уже Чмиричком або й Чмиричатком.

— Знаю, бароне, що серед усіх кровопивць ти ставишся до слуг у наших горах чи не найліпше. Тому й прийшов на обід до тебе, — вже спокійніше додав розбійник.

Господар з полегшенням зітхнув.

— Славний отамане, нащо тобі на камені спати, з торби хліб їсти, зі скелі воду пити? — насмілився він на запитання. — Прийди з повинного. Ади, цісар тебе помилує.

— Тоді прийду з повинного, як мені ліс на долоні виросте, — засміявся розбійник. — На те й щука в річці, аби карась не дрімав. Поки Пинтя на Чорній полонині, доти й ви тямите, що за кожну кривду доведеться заплатити ще й на сьому світі.

Коли опришки славно поїли й попили, каже Пинтя барону:

— Тобі гроші потрібні на розкоші, а нам — на життя. Чи готовий ти поділитися на народні потреби?

— Скільки? — затряслися губи в Чмирика.

— А скільки не шкода, стільки й неси!

Приніс барон дерев’яну шкатулку з грошима. Дає, а в самого аж сльози в очах стоять.

— Видно, ти дуже добрий чоловік, — сміється Пинтя. — Лише не трусись від щедрості! Се таке, якби ти на церкву дав! — узяв собі жменю, а решту залишив.

Спакував барон ще й бесаги з харчами для побратимів, які пильнували на ґанку та на дорозі у лісі.

— Живи по правді, бароне, то й спати будеш міцно! — плеснув його по плечу Пинтя.

— Заходьте ще! Заходьте ще! — промимрив Чмирик, довго махаючи розбійникам услід шовковою хусткою.

А все село з такого дива аж очі витріщає. Чи це барон уже розбійником став? Чи навпаки — може, Пинтю в барони записали?

Ще в ліс опришки не заїхали, як побачили хлопчину, що плакав, як дощ.

— Гей, хлопику, ти, ачей, хочеш нас у морі втопити? — сміються.

— Та як мені не ревіти, як мене вже нині двічі бито! — розтирає сльози малий Микольця.

— Ну то хвалися! — зупинив коня Пинтя.

— Я служу у пана превелебного, — затинаючись, почав той, — а дуже люблю малювати. А се зранку отець Онуфрій звелів його портрета малювати.

— Ну? — заусміхалися опришки.

— А я йому відказую: “Ви, отче, бачте, не святий, аби з вас ікону робити!” За се мене їгомосць уперше побили.

— А вдруге за що? — регочуть побратими.

— Бо я таки зробив портрета, але панові превелебному не полюбилося. Каже, що за- товстий вийшов. А я відказую: “Яким вас, отче, Бог створив, таким і я”.

Довго сміялися розбійники з такої пригоди. Далі Пинтя підкликав Микольцю та й дав йому срібну монету на втіху. А побратими подалися до ведмежої нори, де вже їх зачекалися Доманич із сином.

А тим часом барон фон Ґутентаґ вирішив вдатися до нової тактики. Наказав схопити всіх причетних до Пинті. Тож у в’язниці знову опинилися три сестриці — Зубаня, Глуханя та Сліпаня, а також Янко Причмелений. Віденський слідчий допитував їх особисто, бризкаючи довкола слиною від люті.

Але з вівчарем кати перестаралися, бо його добре серце виявилося надмір чутливим і не витримало третього припечення металевими шинами. І підвішений на дибі Янко раптово віддав Богові душу, так нічого, окрім молитви, і не проказавши.

Стрепенувся на Чорній полонині кудлатий опришківський пес та й завив від жалю.

— Що тобі, Люципере? — тривожно глянув на нього Пинтя. — Кого оплакуєш, друже?

Пес був у такому горі, що ліг на лапи і не відзивався. За весь вечір навіть не торкнувся смачнющих гостинців від барона Чмирика.

— Щось лихе трапилося, — й собі зажурився отаман і вирішив завтра послати на розвідини Качулку з Графинчиком. Може, їм Мотя Лейбус щось цікаве розповість?

Після смерті на тортурах Янка Причмеленого трьох бабць рішили не катувати, бо вони були потрібні баронові зовсім для іншого. Тож у понеділок знову ходив Хустом бубняр, оголошуючи, що як Пинтя не здасться в руки правосуддя, в п’ятницю на торговиці спалять трьох його знайомих босоркань.

А по селу Гнила Дичка пішов поголос, що отець