Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Невже не знайдеться серед них такого, хто би продав сього Пинтю за тисячу дукатів? Се ж цілий маєток!

— Кажуть, цісар направляє до Хуста гусарський полк!

— Давно пора!

— Але ж утримування вояків упаде на наші цлечі!

— Мені моє життя дорожче за всі скарби світу!

— То, може, краще просто відкупитися від Пинті?

Такі розмови чулися в багатьох хустських кам’яницях.

А Митро Сливовиця, який в думках уже попрощався був із цим світом, несподівано знову в ньому опинився. А точніше — на вулиці. Бо, неборак, не знав, куди й подітися. Земельки йому Бог не дав, жони і дітей також.

Той, хто його викупив від шибениці, до нього навіть не зголосився. Митро простояв годину на площі, потім побродив вперед- назад по Хусту. Бачить, нікому до нього діла нема, окрім двох, які за ним назирці ходять. Це або з поліції, або від того милосердного пана, якого тут усі Пинтею кличуть. Або від одних і від других. А може, вони заодно?

Насправді Митро ніяким розбійником не був. Дрібним злодієм — так. На це він згоден. Може при бажанні будь-який замок відімкнути. Та й спіймали його тоді, коли обкрадав бабку, в якої ночував. Але щоб опришком стати, у лісі жити між дикими звірями — таке йому навіть у жахливому сні би не привиділося!

Аж тут раптом беруть Митра з темниці, розковують та й везуть… вішати! Коли йому всього півроку сидіти залишилося! Звідки було знати бідоласі, що капітанові Смоляку вкрай потрібен був розбійник! От і впав вибір на Митра Сливовицю. Бо інші на опришків навіть не виглядали — всі якісь хирляві та сопливі після довгого сидіння у холодній замковій в’язниці. А тут і прізвисько опришківське, і пика — в сам раз.

А як везли Митра вішати, то він від страху пообіцяв, що коли його Бог врятує, то покається і стане на путь істинний. Згадав Сливовиця тепер свою обіцянку, важко зітхнув та й подався до монахів, які жили за Хустом.

Двоє шпигів і собі попленталися за ним у монастир.

— Чого тобі, сину? — запитав його старенький монах з довгою, мало не до колін, білою бородою, сидячи в темній як ніч келії.

— Так і так, святий отче, — каже йому Митро, — хочу стати на шлях праведний.

— А як тебе, сину, звати? — питається чернець, тримаючись руками за посох.

— Сливовиця, отче.

— Ой, я вже давно не п’ю, сину, — не зрозумів монах. — Хіба що крапельку на великі свята. Налий на денці!

Видно, від довгого сидіння у темряві він погано бачив.

— Та я не про се, отче! Сливовицею звати мене.

— А-а! — поморщився чернець, ніби справді хильнув чарку паленчини. — Нефайне ім’я. Назвемо тебе Грішним.

— Най буде! — байдуже погодився Сливовиця.

— То що ти, Грішний, лихого наробив?

Розповів йому Митро про своє дотеперішнє життя — про крадіжки та в’язницю.

— Бачиш, недарма я тебе так назвав! — задоволено проказав чернець. — Погано, що ти се робив. Але добре, що Бог тебе напоумив сюди прийти. Скількох бабок, сину мій, ти обікрав?

— Чотирьох, — подумав Митро. — Та ще й одного дідика,

— Даю тобі таку покуту, Грішний. Найдеш п’ять каменюк, просвердлиш у них дірки і будеш носити на мотузку на шиї.

— І доки? — перелякався Митро.

— Доки самі не впадуть. Як впадуть, то значить, Бог тобі гріхи відпустив.

“Е, се легке! Треба буде мотузок підрізати”, - подумав Сливовиця, чи то пак уже Грішний, цілуючи старцеві руку.

— Хтось там ще є за дверима? — запитав монах.

— Ще двоє, - згадав Митро про свій “хвіст”. — Сі такі грішники, що я проти них — янгол.

— Най заходять, — незворушно мовив чернець.

— Вас просили зайти! — крикнув Митро двом шпигам, які відразу почали від нього ховатися, тільки-но він вийшов з келії. -

Інакше будете смажитися на вогненній сковорідці!

Ті здивовано повиходили з-за колон.

— Не гнівайте старця, бо нашле на вас якусь холеру! — підштовхнув він їх у спину. — Се дуже лютий дідок!

Тільки за ними зачинилися двері, як Митро чкурнув з монастиря, лиш йому п’яти блиснули.

Візьми з собов, побратиме, рушницю, набої

Та підемо на вечерю у панські покої.

Ба, що це за чудо? Що за дивовижа? Де таке видано? Де таке чувано? Ідуть розбійники посеред білого дня битим шляхом. Попереду Пинтя на конику вороненькому. Позаду нього на гнідих рисаках Графинчик зі ПІпінькою. Замикають сю дивну процесію Качулка з Гаталою. Всі вбрані у найкращий одяг. Пинтя у святковому уйоші. На крисані — золоті огольони та павине пір’ячко колишеться. За широким чересом — два пістолі, а в руках — топірець, сріблом поцяцькований, яким коня підганяє.

Шпінька незмінну люльку в зубах потягає. Качулка замість бартки свою старовинну шаблю на поясі притримує. Графинчик на ходу у люстерко глядить і вуса хвацько закручує. Ідуть собі “чорні хлопці”, як на параді. Бо всюди мають “очі і вуха”, тож нічого не бояться. Знають навіть те, що в Хусті діється.

Ба, куди так гордо їде це товариство, що за ним повсюди стільки війська женеться? Чи часом не до маєтку барона Чмирика? — А й справді, до нього.

Ба, що це у світі коїться? Сам барон на воротах стоїть і низько опришкам кланяється, а гайдуки мало честь їм не віддають. Проводить гостей його милість до своїх покоїв. Качулка з Гаталою про всяк випадок залишаються пильнувати на ґанку.

— Чи отримав пан барон моє послання? — питає Пинтя, сідаючи за стіл, застелений