Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

«Брязкіт зброї робить людину жорстокою», — згадалися слова матері. Проте серце його нині заполонив лише біль, і він гірко заплакав.

Того ж дня повернувся в Абасірі… Коли судно знялося з якоря й залишило Фурабоку, Мукудорі довго не спускався в трюм — усе стояв і стояв на палубі, аж поки високе нагір'я заступило і бухту, й розкидані вподовж берега хатини.

Так він назавжди попрощався з рідним висілком.

Час загоює рани. В щоденному клопоті Мукудорі почав забувати про втрату. Згодом одержав підвищення по службі, став гідом-перекладачем. Тоді-то й подарувала доля несподівану радість. В Абасірі померла дружина його дядечка, полковника Сімури. Ні дітей, ні близької рідні в неї не залишилося. Все майно та чималі заощадження дісталися прямому спадкоємцю Мукудорі.

З тісної кімнати, в якій він жив після переїзду з Фурабоку, перебрався в просторий дім на березі Абасірігави.

Негадано-неждано став багатим домовласником; грошові заощадження та фамільні коштовності дядечка, що перейшли до нього в спадок, розв'язали руки, і він твердо вирішив порвати з Кокікі, з усім тим, чому так ревно служив.

— Хотів повернутися в парчі, та вийшло інакше — вернувся злидарем, — зло кепкував із себе, коли його, полоненого, з Сахаліну привезли на батьківщину.

Тепер Мукудорі зловтішно сміявся з долі, вочевидь переконавшись, що те прислів'я про парчу й злидарство говорило неправду.

— Я, телепень, покладав надію на острівну скриньку дядечка, — вголос мовив. — Вона б, звичайно, відкрила мені дорогу до нездійсненного — стати амімото, рибопромисловцем чи, може, й самим президентом компанії. Боги ж розпорядилися інакше: щастя прийшло звідки й не чекав. Банзай! — в нестямі від радості вигукнув.

— Що тут діється? З ким ти воюєш? — почувся знайомий голос.

На порозі, де не візьмись, з'явився Кокікі.

Мукудорі запросив його до кімнати. Діставши з-за ширми пласку подушку дзабутон, поклав на підлогу перед столиком.

— Сідайте, Кокікі-сан, — показав жестом.

І хоч, як і раніше, назвав свого покровителя шанобливо, вживаючи прикладку «сан», у голосі прозвучала прихована іронія.

Кокікі її відчув.

— Я радий за тебе, Мукі, — удаючи, що нічого не зрозумів, мовив. — Така вдача, як тобі, випадає рідко й не кожному.

— Спасибі, — подякував Мукудорі і тут же випалив: — Більше вам я не служу.

Ледь помітна усмішка торкнулася уст коротуна. Мовби ляльковий Іванець-киванець, схилився він над столиком, на знак згоди відважуючи поклони.

А Мукудорі вів далі:

— Ви мене підтримали в скрутний час. За це щира дяка. Тепер хочу здійснити давній намір: придбати шхуну, зайнятися рибопромислом.

Вилицювате обличчя Кокікі залишалося непорушним. На ньому не здригнувся жоден мускул. Зручніше вмостившись на подушці, уважно слухав співрозмовника.

— Якщо бажаєте, Кокікі-сан, візьму вас до себе в долю. Може, хоч трохи віддячу за вашу ласку.

— Домо арігото, — подякував коротун. Він прикинув, що пропозиція Мукудорі таки заманлива. Але ж не все так просто, як гадає цей бевзь. Хіба Кокікі владен його відпустити!

І він, посміхнувшись, багатозначно сказав:

— Сіть, у яку потрапила риба, не завжди рветься.

Подумав: що скаже майор, дізнавшись про відмову Мукудорі виконувати доручену справу? Якби це стосувалося лише Мукудорі. Але ж так чи інакше воно торкнеться й його, Кокікі. А перед ним уже вимальовувалася райдужна перспектива — в недалекому майбутньому стати шефом, таким всевладним, як і американець. Тому він мовив:

— І дім і шхуна — добра справа. Але не забувай, Мукі, хто ти. Плаваючи на самохідній баржі, ти, наскільки мені відомо, відправив на той світ не одну сотню копачів. То були, що й казати, «видатні» рейси — сото, — насмішкувато звів брови. — За таке нині по голівці не погладять, дарма що судові процеси Міжнародного військового трибуналу в Хабаровську й Токіо над військовими злочинцями вже відбулися і багато хто дістав заслужену кару.

Мукудорі наважився сказати щось у відповідь, та язик ніби прилип до піднебіння.

«У нього голова дракона, а хвіст змії», — знову подумав він про Кокікі.

— Я… я не проти того, щоб іноді виконувати ваше доручення, — нарешті вичавив.

— Не іноді, а завжди, коли тобі накажуть, — суворо уточнив коротун.

«Мирна» розмова скінчилася тим, що Мукудорі одержав завдання: сьогодні ж іти в гавань, стрічати радянське риболовецьке судно, яке попросило дозволу зайти в Абасірі на ремонт.

То був середній риболовецький траулер. Він повертався з путини від Малого Курильського пасма. В головному двигуні поплавилися підшипники, їх будь-що треба було замінити.

Море штормило, присадкувате судно, з трюмами, повними риби, носом черпало воду, раз у раз зариваючись у бурунисті хвилі. Вода прекочувалася через палубу. Все було закріплено по-штормовому. Безлюдно. Ніхто із членів команди на палубу не виходив.

Та ось траулер спинився під прикриттям берега, куди вітер уже не досягав, а хвилі значно понижчали. І тоді Мукудорі уздрів як на палубу один за одним почали підніматися одягнуті в зюйдвестки рибалки.

Серце його прискорено забилося. Надто свіжі були враження від перебування в полоні на тому, навіки втраченому березі. А ці мореплавці, що він їх нині побачив, прибули саме звідти. І хоч росіяни нічого лихого йому не зробили — не кривдили й не принижували, все ж у серці закипіла безпричинна лють, так ніби вони, а не його земляки-мілітаристи змусили пройти крізь тяжкі випробування.

Якір-ланцюг, загримівши, поповз у воду. На берег із корми завели швартові кінці, спустили трап.

— Добрий день! — склавши докупи долоні та уклінно нахиляючись, привітався Мукудорі. — Ласкаво просимо на землю Японії.

— Добрий день. Конніті ва! — почулося у відповідь.

Обтираючи рукавом забризкане