Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Але се ще не все, Мішку, — проказав до цигана отаман, коли щасливий Лейбус погнав худобу додому. — Головне попереду.

Під вечір, коли ватра добре розгорілася і опришки посідали довкола, Пинтя наказав стати циганові під смереку. Графинчик зібрав його довге, роками не чесане волосся докупи та й прибив кілочком до дерева.

— Що се ви чините? — перелякано вигукнув бородань, коли розбійник узяв до рук бартку.

— А зараз ми дізнаємося, чи ти не панський вивідувач? — посміхнувся Шпінька, затягнувшись люлькою.

— Який вивідувач?! Присягаюся всіма сімома діточками! — репетував Мішко, коли Графинчик водив сокирою довкола його бороди.

— Ми знаємо про тебе все, — вогонь кидав химерні тіні на обличчя Шпіньки. — Тому краще зізнайся!

— О Боже мій! — звивався біля дерева циган. — Я думав, що розбійники — славні люди, чесні, порядні, добрі, шляхетні! А ви мене хочете у хащі зарізати!

— Кінчай, Графинчику! — неголосно промовив Пинтя, сидячи по-татарськи.

— Отій, гаде, як вкопаний! — крикнув той циганові і щосили метнув до нього бартку.

Нещасний зойкнув і заплющив очі, але з місця не зрушив. Сокира вп’ялася в дерево, усього на палець від голови відітнувши волосся, зібране у хвіст і прибите кілочком. Циган трусився і мало не плакав.

— Йди сюди, Мішку! — покликав його Пинтя. — На, випий! — простягнув він йому пляшку горілки, яку приніс Лейбус. Той зробив кілька ковтків, а що паленка[45] була міцна, то аж вирячив очі.

— Се ти, братку, пройшов друге випробування, — усміхнувся до нього отаман. — Залишається третє — найважче.

— А може, тобі ліпше додому піти? Нащо тобі те розбійництво? — докинув своє слово Іван Качулка. — Якби я мав стількох діток, то би з ними бавився, а не по хащі нипав.

— О, ти ще не знаєш, як плачуть голодні діти, — схопився за голову Мішко. — Йой, панцю, моя біда без дощу росте. Каменя не вгризеш. Ні! Хочу бути з вами! Мушу додому діжку золота притягнути.

— Ну раз мусиш, то бери, — проказав Пинтя.

— Що брати? — не зрозумів циган.

— Грань з вогню.

— Що?! — Мішкові очі полізли на лоба.

— Маєш протримати в руках жарину з бука, доки вона не захолоне.

— Нащо? — мало не плакав Мішко.

— Аби ми знали, що ти нас під муками не продаси.

Шпінька відкинув палицею кілька більших жарин з багаття, і бідолашний циган, блідий як сирове полотно, вхопив одну з них у долоню. Пританцьовуючи, він йойкав, вив, молився, але руку не розтис. Через кілька хвилин показав товариству загаслу сіру вуглину на пропеченій долоні.

— Випий ще, Мішку, аби краще спав! — простягнув йому горілку отаман. — Тепер ти один із нас.

Того ж вечора циган прийняв опришківську клятву на пістолі та бартці.

Ой, вівчарю молоденький, вернися додому,

Бо повісять тебе пани на буці сухому.

Столиця стривожилася вістками з гір, в яких знову стало чутно про розбійництво. Ясновельможний цісар Леопольд видав наказ, за яким порушника громадського спокою та миру розбійника Пинтю належало схопити і судити цісарським судом. За голову цього злочинця призначено неймовірну плату в тисячу дукатів. З Відня до Хуста приїхав найкращий слідчий, барон Юрґен фон Ґутентаґ, який відразу приступив до роботи.

— Мені потріпен полонений панді та. Путь- який! Фітразу! — тихо промовив віденський слідчий, розглядаючи холодними сірими очима свої пещені руки. Говорив він з відчутним столичним акцентом.

— Звідки ж я його вам візьму?! — сполошився комендант Хустського замку Дюла Кокош.

— Хіпа фаші темниці фже цілком порожні? — далі розглядав нігті фон Ґутентаґ.

— Капітана Смоляка до мене! — гаркнув комендант у коридор. — Негайно!

Через хвилину до комендантської забіг переляканий Штефан Смоляк.

— Капітане, у фашому замку є який- непудь полонений пандіта? — запитав віденський слідчий, оцінюючи постать новоприбулого.

— Півроку тому ми схопили Дмитра Сливовицю. Якраз слідство і допити закінчили. Можемо вішати! — витягнувся як струна Смоляк.

- Ґут! Зер ґут! — задоволено промовив фон Ґутентаґ і знову переключив свою увагу на манікюр. — Зафтра ми почнемо операцію. Мені потрібно дфадцять фаших найліпших людей.

— Усе, що завгодно, — комендант витер спітнілу лисину білою мережаною хустинкою. — Нам цей Пинтя уже три роки кісткою в горлі сидить!

Барон скорчив гримасу і неквапливо вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись.

Комендант із капітаном багатозначно перезирнулися.

Тим часом Мотя Лейбус повідомив Пинті, що в п’ятницю в Хусті страчуватимуть опришка Дмитра Сливовицю.

— Ти чув про такого? — запитав отаман Шпіньку.

— Не чув. Але ж нас тут довгенько не було…

— То що будемо робити?

— Підемо прогуляємося, — хитро посміхнувся той. — Може, щось собі на базарі купимо. Я страх як люблю обновки!

У п’ятницю зранку маса людей сходилася до Хуста на торговицю. Розбійники розділилися на кілька груп. Пинтя пробирався до міста разом зі Шпінькою. Вони їхали на конях, ладно вдягнені у парадні шати статечних ґаздів.

— Ади, яка шкала! — показав Пинтя на сухоребру кобилу, яка, спотикаючись, ледве тягнула віз, навантажений дровами. Підвода якраз заїхала в калюжу, і заднє колесо мертво осіло в болоті.

— Вйо, Красавко! Вйо! — даремно періщив батогом коняку такий же худий, як і вона, селянин з обвислими вусами.

— Чого, чоловічку, скотину мучиш? — зупинилися біля нього опришки. — Ачей, вона за себе слово не скаже?

Той мало не плакав:

— Чесні ґазди, мушу продати сі дрова у Хусті на торговиці, бо вдома нема що до рота кинути. А як тут застрягну, то що дітям жона зварить?

Пинтя скочив з коня, вхопився за вісь двома руками, припідняв