Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Від тієї сумної згадки в нього по тілу побігли мурашки, і він раптово замовк.

— Я вас слухаю, друже. Говоріть далі, — підбадьорив його майор.

— А що говорити? — наважився запитати Мукудорі. — Я вдома — от і все.

— Ні, любий, не все, — люб'язно заперечив американець. — І вдома, на рідній землі, треба довести — такий, на жаль, тепер час! — що ви — справжній син Ніппон і вболіваєте за розквіт країни.

— Великої Японії більше нема! — з гіркотою заявив Мукудорі.

— Так, поки що нема, — і собі «гірко» усміхнувся офіцер. — Але ж ви хочете, щоб вона була? — запитав.

— Звичайно, хочу…

— От ми й порозумілися, — потер долоні «вболівальник» за долю Японії. — Цього прагнемо й ми, ваші друзі, які тимчасово нібито окупували вашу землю. Буду з вами відвертим: ви нам повинні де в чому допомогти. Зокрема нас цікавить ваше перебування на Карафуто. Як ви туди потрапили, де розташовано табір для військовополонених, куди вас возили на роботу, скільки з вами там ще було японців?

На якусь мить Мукудорі, завагавшись, все ж почав розповідати.

Усе сказане ним майор занотовував у блокнот.

— Кажете, з Отомарі вас возили навіть в Сірітору?[73]

— Так, — відповів Мукудорі. — І навіть у Тойохару[74].

— Ну, і як — сподобався вам більшовицький полон? — пожартував майор.

— Полон як полон, — хитнув головою Мукудорі. — Неволя, а в ній, звісно, не солодко.

— Це правда.

Перш ніж знову почати розпитувати Мукудорі про те, що його, розвідника, цікавило, американець завів розмову про життя-буття в полоні.

— Ви такий худий, — «жалісливо» мовив майор. — Очевидно, більшовики змушували вас працювати день і ніч без відпочинку?

— Ні, працювали ми не більше, ніж треба, хоч, правда, немарно мовиться: позичена кішка мишей не дуже гарно ловить.

— Хе, я вас розумію, — підморгнув йому співбесідник. — Отже, тихий саботаж, «старання» про людське око, аби день до вечора.

— Майже що так.

Довідавшись, що Мукудорі, перебуваючи в полоні, вивчив російську мову, янкі зрадів.

— Ви той, хто нам так потрібен, — мовив він. — Кокікі-сан не помилився, зв'язавшись із вами. Я схвалюю цей вибір.

Вони ще з півгодини побесідували і на цьому закінчили.

Візит Мукудорі в Абасірі увінчався тим, що йому запропонували працювати в тамтешньому порту. Так він, за гріш продавши душу «вірним друзям» Японії, опинився в Абасірі. В його обов'язки входило налагоджувати контакти з тими, хто, як і він, недавно побував у Радянському Союзі. Пізніше, коли радянські торговельні й риболовецькі судна почали відвідувати японські порти, Мукудорі, враховуючи його знання російської мови, влаштували на відповідальнішу посаду — гідом-перекладачем.

Минув час, спливли тяжкі повоєнні літа…

«Люб'язного» американського офіцера, який з ним тоді розмовляв, Мукудорі більше не бачив. Але розумів: той янкі безслідно не зник. Його присутність відчувалася майже фізично.

Щоразу даючи гідові-перекладачу, себто Мукудорі, нове завдання, Кокікі виконував волю заокеанського шефа, невидимого майора таємної служби окупаційних військ.

І Мукудорі старався. Заводив «дружбу» з репатріантами: втершись до них у довіру, як і наказував Кокікі, випитував, що його цікавило — все до найменших дрібниць про Курили й Сахалін, — а потім доповідав своєму хазяїнові.

— Ти здібний учень, — якось похвалив його Кокікі, вручаючи чималу грошову винагороду. — І далі не лінуйся, Мукі, — порадив. — Твоє старання, як бачиш, чогось та варте.

Легко зароблені гроші лягали в кишеню бережливого селюка-хоккайдця. П'янив успіх. А все ж мимохіть ворухнулася прикрість, коли Мукудорі згадав свою далеку юність.

Йому важко діставалася кожна копійчина, проте то був чесний, гідний людини заробіток. І його тодішнє життя, дарма що пов'язане з небезпекою — штормами та ураганами, теж було відверте й чесне.

Тепер усе змінилося. На мить здалося, мовби він потрапив у нереальний світ, сповнений привидів.

«Театр тіней», — подумав.

Бо Мукудорі таки став маріонеткою. Власне, він нею і був, маріонеткою, яку на кін виставляла чиясь спритна рука: вона керувала всіма його вчинками.

От із цього й почалося «мирне» повоєнне життя колишнього солдата імператорської армії. Бусідо, тобто шлях воїна-самурая (правда, тепер прихований, непомітний), вів Мукудорі в майбутнє, точніше: невідь-куди.

За останній рік доля принесла йому і горе й радість.

Якось восени серед ночі в батьківській хаті спалахнула пожежа. Ніщо не вціліло. Сестри згоріли відразу, а мати з тяжкими опіками потрапила в лікарню. Врятувати її не вдалося — через кілька днів вона померла теж.

Перед смертю покликала сина.

— Мукі, — ледь чутно мовила. — Найдужче за все на світі я бажаю, щоб ти був щасливим і ніколи більше не брав зброї. Брязкіт її робить людину жорстокою. Пам'ятай це.

Його вразили слова матері. Бідна! Вона навіть не здогадувалася, що зброї син ніколи й не залишав, хіба що тоді, коли опинився в полоні.

Він тяжко пережив смерть рідних. Дорікав собі за те, що, може, взагалі не треба було залишати висілка.

Після трагічного випадку ще кілька разів навідувався в Фурабоку. В мовчанні зупинився біля попелища, де колись стояла приземиста хатина. В підніжжі гори відвідав кладовище.

Над