Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

Селяни зачудовано слухали таку мову.

— А чому його милість самі се не виголосять? — запитав сивий як голуб босий дідусь.

— Йому щось нездужається. Тому він попросив мене вам се переповісти, — Пинтя вже встиг перебратися в одяг пана Нагаєвського, якого до блуду висіло у шафах.

— А де ділися гайдуки? — знову запитав недовірливий дідусь, озираючись.

— Тимчасово розважають пана. Ви ж знаєте, як його милість любить гратися у військо!

Усі засміялися.

— Се його небіж, — представив Пинтя Графинчика. — Він вам підтвердить мої слова.

— Кохані мої! — усміхнувся той своєю звабливою усмішкою, від якої в багатьох молодиць тенькнуло серце. — Мій дядько, провівши бурхливе життя і наробивши чимало гріхів, наважився нарешті наставитися на шлях істинний.

Селяни слухали таку новину з відкритими ротами.

Порадившись з владикою, дядько Юзеф після довгих роздумів вирішив податися в монастир. А тому за вашу щедру багаторічну працю хай кожен візьме, що йому подобається, на згадку про пана Нагаєвського. Бо решту й так забере церква. Амінь! — закінчив Графинчик і перехрестив натовп.

Що тут почалося! Всі відразу забігали, заметушилися, заґелґотіли. Одні подалися до стайні, другі — до хліва, треті — до майстерень, четверті — до комор та пивниць. Кожен тягне що може. Той несе порося, яке верещить на півсела, той — гуску, той — колесо від воза, той — діжку з борошном, той подушки, а той — просто викотив бочку з пивниці та припав до неї, як спраглий в пустелях Аравії.

На селі як прочули про невимовну щедрість Нагаєвського, то побігли у маєток, як на пожежу. Ще й діточок тягнуть, аби було кому нести.

А Пинтя на се позирає з ґанку та й веселиться від душі з Графинчиком.

Зате Нагаєвський, чуючи знадвору неймовірний ґвалт, дується, як воша на морозі. Аж зубами скрипить, розуміючи, що його грабують серед білої днини.

— Ой, заплатиш ти мені за це, Пинтю! Гірко заплатиш! — стікають сльози по його настовбурчених вусах.

Через годину подвір’я повністю спорожніло, і лише залишки ганчір’я, пір’я, розсипане зерно та велика калюжа вина говорили, що тут коївся неймовірний рух і хаос. Пинтя задоволено потер руки і подався до спальні.

— Якщо ти, Нагаєвський, — звернувся він до зв’язаного господаря, — хоч одного селянина покараєш за те, що він узяв собі за роки важкої, кривавої праці на тебе, то я змушений буду тебе навідати вдруге. Але на сей раз уже ні маєтка, ані тебе — народного кровопивцю — не пожалію! Ти мене зрозумів?

Нагаєвський кивнув головою.

— От і славно. Я вже змушений їхати. Ще треба твоїх знайомих провідати, — плеснув він по спині колишнього кавалериста і залишив його, зв’язаного, разом з гайдуками.

Тоді замкнув спальню на ключ і запхав його до кишені.

— Оленко, дядько Юзеф просив його не турбувати, — усміхнувся Графинчик служниці. — Він перевтомився, а тому сам вийде, коли відпочине.

— Добре, пане, — опустила очі дівчина. — А ви ще до нас навідаєтеся? — наважилася вона на запитання. Видно було, що така сміливість далася їй нелегко.

— Аякже! Якщо не до пана, то до тебе! — відповів красунчик.

Служниця радісно засміялася.

— Вуйку, а хто ви такий? — запитав Пинтю білявий Петро, який єдиний нічого не тягнув з панської садиби, мовчки спостерігаючи за дивними подіями.

— Я — той, за ким ви вчора у корчмі журилися.

— Пинтя… — ошелешено проказав парубок і побіг до села продавати новину. Лиш дим та й нитка за ним.

Тим часом розбійники посідали в карету. Качулка скочив біля Шпіньки на козла, а Пинтя з Графинчиком — до салону. Забрали із собою також цінні речі з маєтку, як-то: срібний посуд, прикраси та трохи харчів і одягу.

— Треба ж Мотю Лейбуса перевірити на ділі, - засміявся Пинтя, і карета нарешті рушила. Доманич, який вартував на воротах, підскочив на неї ззаду.

Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,

Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

Звістка про те, що Пинтя повернувся, мала у краї ефект бомби. Всюди тільки й говорили про пригоду в маєтку пана Нагаєвського.

Посильні з Хуста поскакали аж до Відня, а панство почало озброюватися та обростати гайдуками та вояками.

Тим часом розбійники третій день відпочивали після успішної вилазки у Песій Лабі. Шпінька спав, старий Доманич куховарив, а Качулка, Графинчик та Гатала вправлялися у киданні ножа: хто краще поцілить у дуба. Пинтя ж вирішив пройтися давніми місцями.

Біля ялиці-яснолиці він зупинився.

Шкіряного кисета Андрія Мухи на ній не було.

Він обійшов дерево довкола, роздивився уважно під ним, але тютюнова торбинка наче крізь землю провалилася.

“Дивно! — почухав Пинтя потилицю. — Мабуть, вітер відніс або звірина вхопила”!

— Кар-кар! — раптом пролунало над його головою, і велика чорна ворона злетіла із сусіднього бука. “Ади, Андрій Муха не збрехав, і його душа вже глядить на мене з небес”, - Пинтя зняв свою козячу шаПку і глянув угору.

— Як вам там, вуєчку? — крикнув Пинтя у височінь. У відповідь замжичив легкий дощ, який стих так само раптово, як і почався.

— Невже се ваші сльози із пекла? — побрів задуманий отаман до грушки-мудрушки.

Тут він став як укопаний, і його замріяний настрій ураз розвіявся. На дереві цвіла гілочка.

— До нас гості! — гукнув він, забігаючи на поляну біля ведмежої печери. Опришки посхоплювалися і почали ладити зброю та збирати речі. Найперше загасили ватру, аби не було видно диму. А далі стали обережно спускатися хащею в долину, стараючись першими виявити непрошених гостей.

Але що се? По