Робін Гуд - Джон Макспедден

І ледве сам не плаче.

Того ж таки вечора, удвох готуючи печеню для веселої ватаги, чернець Тук і син мірошника Мач швидко й назавжди затоваришували. Тук був приємно вражений, зустрівши в лісі великого майстра на паштети, який куховарив для самого шерифа, а Мач дивувався з того, як добре знає чернець різні лісові трави, корінці та пагінці, що додають стравам тонкого смаку й аромату. Вони розмовляли, мов давні щирі друзі, але за розмовами не гаяли часу і приготували таку смачну вечерю, що Робін Гуда та його славних друзів, певне, і за вуха від неї не відтягнули б.

Отже, цього вечора Робін вийшов на прогулянку з повним животом, а значить, і з легким серцем, сповненим любові до ближніх. Всупереч своїй звичці він не зупинив першого стрічного і не викликав його на бійку. Навпаки, зачувши неподалік чиюсь пісню, ватажок розбійників сховався за дерево і терпляче очікував, поки з'явиться той, хто співав. Можливо, він пригадав, як кілька днів тому спробував зупинити іншого співака — Пурпурового Вілла.

Так само як і Вілл, подорожній був одягнений в пурпурове, але не виглядав аристократом. Це був молодий йомен міцної статури і з голосом набагато приємнішим, ніж у Вілла. Найбільше він скидався на менестреля. Тримаючи в руках маленьку арфу, хлопець награвав на ній і гучним тенором співав любовну пісеньку:

Робін Гуд пропустив повз себе юнака, і той, не помітивши його, пішов собі далі.

— У такий чудовий вечір, як сьогодні, не хочеться чіпати цього щасливого закоханого, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай Господи, щоб вона була йому вірною і щоб він справив бучне весілля, коли прийде до міста.

Повернувшись до табору, Робін розповів про зустріч з менестрелем.

— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знов зустріти, — додав до своїх слів Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.

Це бажання здійснилося наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли добувати їжу для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні, вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав маленьку арфу. Але тепер юнак брів з похиленою головою, одяг на ньому перетворився на лахміття, і на кожному кроці він сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»

Маленький Джон і син мірошника Мач поспіхом наблизились до нього.

— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, хлопче, інакше нам загрожуватиме нежить.

Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.

— Стійте! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам треба?

— Облиш зброю, — сказав Мач. — Ми не заподіємо тобі лиха, але ти мусиш негайно піти з нами під оте он крислате дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.

Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робін Гуда.

— Що трапилось?! — вигукнув Робін, побачивши його зажурене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!

— Тілом я той, шановний добродію, — сумно відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.

— Повідай мені своє горе, — лагідно мовив Робін. — Може, я чимось тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Якщо я буду в змозі допомогти тобі, то зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гудом.

— А я Маленьким Джоном, — хрипким від хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.

— Боюсь, що ніхто й ніщо мені вже не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали до великого замку, і вона має взяти шлюб з одним старим лицарем. Без неї мені світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

— Та що ж це таке! — вигукнув Робін Гуд, і в його очах спалахнули злі вогники. — Яким чином здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

— Все надзвичайно просто, ваша милість, Нормани знущаються з нас, як заманеться, і мають такі привілеї, що ніхто їм не в силі опиратися. Цей старий хрестоносець повернувся з Палестини й зазіхає на землю, де живе моя наречена. Хоч той клапоть землі і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат звелів, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився зі старим лицарем, що вінчання буде сьогодні.

— Ганьба! Але ж, їй-право… — почав було Робін.

— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — перебив його юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не спробував опиратись. Але зважте на те, що до цього лицаря так просто не доберешся. Слово честі, я