Робін Гуд - Джон Макспедден

Молодих нарекли чоловіком та дружиною, а потім хоробрі йомени тепло поздоровили їх і всі, починаючи з Робін Гуда, по черзі поцілували щасливу дівчину.

Мабуть, найкраще буде закінчити цю розповідь словами балади, яку й донині співають по селах та містечках Англії:

Уранці Робін Гуд ввійшов

У Ноттінгем крізь браму,

Шерифа щойно там знайшов,

Побився з ворогами…

Ой, та й веселими ж були учасники вінчання, що вийшли тоді з плімптонської церкви! Та невеселими були ті, що зостались на місці. Мілорда єпископа замкнули на хорах, де він сидів без ризи і скреготів зубами від безсилої люті. Десятьом вирядженим лучникам також знайшлися куточки в церкві, аби підтримати йому компанію. Двох із них замкнули в склеп, трьох — на дзвіниці, «щоб вітали нас весільним дзвоном», сказав Робін Гуд, а решту позапихали під стільці на хорах та в ризниці[23]. Брата молодої на її прохання відпустили, проте наказали йому не потикатися цього дня до церкви і під страхом смерті не втручатися більше у справи сестри. Що ж до кульгавого старого лицаря, то його змусили видертись на височенне дерево, де він незручно умостився серед гілля і стиха кляв Робін Гуда та його друзів, коли ті гуртом ішли від церкви.

Надходив вечір, але ніхто не наважився тієї ночі звільнити ув'язнених, боячися розбійників Робін Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони вийшли на волю. Тут єпископ і старий лицар одразу згадали про свій гонор. Не тямлячи себе від люті та сорому, вони негайно після сніданку подалися до Ноттінгема, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв бажання виступити проти Робін Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути своєї клятви і його гризли докори сумління. Та єпископ і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо шериф їм не допоможе. І той був змушений піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін із ста чоловік, який складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило раптово напасти на групу розбійників, що вийшли на полювання, і люди шерифа стали її переслідувати. Та оточити розбійників не вдалось, бо ті швидко відходили в глиб лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали свої стріли в переслідувачів. Одна стріла збила капелюх з голови шерифа, і переляканий чиновник припав до шиї свого коня; п'ять інших стріл вп'ялися в руки лісникам.

Перебігаючи на нове місце, один із розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Це були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка стала згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. З тилу нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили. Оскаженілі нападники ладні були порубати схоплених розбійників на шматки, та шериф закричав:

— Стійте! В'яжіть негідників! Ми дотримаємось закону і поки що кинемо їх до в'язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв'язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Усе це трапилося тоді, коли Робін Гуда не було ні серед розбійників-мисливців, ні взагалі в таборі. Отже, деякий час він нічого не знав, і тільки надвечір, повертаючись додому, зустрів саму вдову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як почуваєтесь, які у вас новини, матінко? — мимохідь, але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю добру жінку.

— Хай береже тебе Господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили до страти, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі сміливці! Ні, цьому не бути! На коли, призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті дні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на