Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Які ще, до дідька, берна… бернар… бернардинці? — нарешті крізь хвилювання вимовив пан Адам. — Тьху, язика зломиш!

— Вони принесли дари зі Святої Землі. Натомість пані подарувала їм килим, — доповідав вартовий.

— Нічого не розумію! — очманілий, ходив по будинку Бебекало. — Сей перський килим — дарунок тещі на наше весілля. Єва навіть мені забороняла до нього пальцем діткнутися!

— Тут без бочки вина не розберешся, запропонував очевидний вихід пан Нагаєвський. — По собі знаю!

— Зараз, зараз… — стрілою метнувся Бебекало до спальні. Здогадка здавила йому серце. Він прожогом зняв зі стіни портрет діда і побачив…

— Боже мій! — крикнув він перший раз, коли дверці тайника виявилися незамкне- ними.

— Боже мій! Боже мій!! — крикнув Бебекало вдруге, коли не виявив там грошей.

— Боже мій! Боже мій!! Боже мій!!! — крикнув він втретє, коли побачив у тайнику записку.

Такі волання до Господа не могли залишитися не почутими. До спальні відразу ввалилися гості. Причому капітан Смоляк уже встиг вихопити пістоля.

— Вас обікрали, друже! — здогадався Нагаєвський, дивлячись на відкриті дверці тайника. Ся думка була йому навіть приємною.

Бебекало незворушно мовчав, блідий як покійник.

— Що се? — запитав капітан, беручи записку з його обвислої, мов мотузок, руки і почав читати вголос. — “Паню чекає те саме, що й Янка Причмеленого. Пинтя.”

На мить запанувала тиша.

— Овва! — присвиснув пан Нагаєвський.

— То виходить… — присів від несподіваної думки барон Чмирик.

— Виходить, поки ми дерлися за Пинтею на Чорну полонину, — підсумував уголос капітан Смоляк, — сей негідник пограбував пана Бебекала і викрав його дружину.

— Але як?! — разом вигукнули Нагаєвський і Чмирик.

— Стривайте! — заглянув капітан до тайника. — Там ще щось є!

І справді, він видобув звідти чорну дерев’яну шкатулку з вирізьбленим хрестом.

— Що се? — запитав він Бебекала.

Той незворушно мовчав.

Капітан відкрив коробочку. Вона була наповнена сірою меленою речовиною.

— Так се ж, мабуть, мощі святих, які принесли бернардинці! — ляснув себе по чолу Чмирик.

Пан Нагаєвський принюхався до вмісту шкатулки і навіть, узявши на палець трохи сірого пороху, лизнув.

— Тьху! — сплюнув, скривившись, він. — Натуральні кізяки!

— От вам і отці-бернардинці, - скрушно похитав головою капітан Смоляк. — Принаймні тепер ми хоча би знаємо, як був здійснений сей нечуваний злочин.

При цих словах Бебекало гепнувся на підлогу як підкошений. Його відразу перенесли до ліжка, роздягнули і змочили чоло холодною водою. Коли він прийшов до тями, то побачив біля себе всі три знайомі запорошені пики.

— Дорогі мої! Рідні! — заплакав він, пригортаючись до широких грудей капітана Смоляка. — Як же я тепер буду без Євки? Хто мені на старості води подасть?

— Не журіться, Адаме! — заспокоював його капітан, гладячи по голові. — Я поясню комендантові замку ситуацію, і ми випустимо цього лайдака Причмеленого. Се навіть краще! Бо, влаштувавши за ним стеження, ми вийдемо нарешті на Пинтю, дідько би його взяв!

Він задумався.

— Аби пов’язати сю банду, мало однієї рішучості. Потрібна ще й лисяча хитрість! Таких зухвальців на тлі гори ще не бачили. Але я маю план! — очі капітана аж зблиснули.

— А моя дружина? — крізь ридання ледве спромігся видавити з себе Бебекало.

— Будемо сподіватися, що розбійники — люди честі, - почав був капітан Смоляк та спохопився. — Себто я хотів сказати, що певне слово повинно бути і в них. І взамін за випущеного їхнього товариша вони відпустять пані Єву.

— А що ж у вас за план, капітане? — присвітив свічником пан Нагаєвський.

— Стеження! Тотальне стеження і винюхування! — Смоляк навіть зробив носом так, як нюшать собаки. — І тільки коли вже все буде відомо, лише тоді ми завдамо вирішального удару.

— А як же ви будете їх… винюхувати? — барон Чмирик теж скопіював поведінку свого гончого пса, коли той брав слід.

— Гроші! Ось де криється корінь будь-якої зради. Ми наймемо людей, які проникнуть у банду Пинті і самі нам його приведуть. Лише не треба скнарити, панове! Спокій держави дорожчий за золото!

На сьому й порішили.

Вже наступного дня з темниці було відпущено не лише Янка Причмеленого, але й нанашку Зубато і встановлено за ними постійний таємний нагляд найкращих агентів. Третього дня над селом Три Пеньки вівчарі виявили зв’язану в килимі пані Бебекало.

Від пережитого страху вона місяць не могла говорити. Страшно захворів і сам Бебекало, на деякий час ставши неймовірно добрим до своїх людей. Гайдуки вже забули, коли востаннє на стайні карали селян батогами.

В усіх церквах було оголошено, що за розбійника Пинтю чи відомості про місце його перебування комендант Хустського замку готовий заплатити велетенську суму — 150 золотих дукатів.

Так ясновельможне панство само поширило славу про Пинтю. Про нього говорилося в корчмах і іа торговицях, у селянських халупах і в тнських палацах, у Хусті і у найвіддаленіших гірських присілках. Одні його хвалили, інші ганили. Але 150 золотих дукатів хотіла мати всі.

До Пинті почали звідусіль іти люди. Йшли невдовалені з Польщі, Угорщини та Валахії[39]. Йшли ті, кому пістоль та бартка були миліші за ниву та родину. Йшли ті, хто вже ні на кого не сподівався, навіть на Господа Бога. Йшли, ясна річ, і люди капітана Смоляка

Пинтя про се відав, а тому майже нікого не брав до себе у товариство, остерігаючись зради. Один за одним верталися легіники з Чорної полонини, так і не зустрівши розбійників. Пинтя готувався до першої зимівлі в горах і довгої, виснажливої боротьби.

Штири[40]